Монті не терпів лейтенанта. Гни, гни кирпу, голубе, думав він, скоро ти в мене затанцюєш. І ще дужче прискорював крок, навіть на крутих схилах знаючи, що Ангустіна поганий ходак. Тим часом вони добулися до підніжжя стрімких гір. Ноги грузли в осипах дрібного каміння.
— Он із того яру частенько дме шалений вітер, — сказав капітан. — Але сьогодні тут гарно.
Ангустіна промовчав.
— Одного разу, — вів далі Монті, — ми шукали тут солдата-втіка...
Він затнувся, бо з крутої гори, що височилась над ними, долинув гук обвалу. Чулись удари кам'яних брил, які вдарялись об скелі й розлітались у хмарах пилюки на сотні уламків. Од схилу до схилу летів грім. Незримий обвал шаленів іще кілька хвилин, потім зник на півдорозі в глибоких розколинах, і до ніг вояків докотилися тільки два-три камінці.
Всі мовчали: в лютуванні стихії відчувалася ворожа присутність. Монті визивно зиркнув на Ангустіну, сподіваючись, що той злякався. Ні, лейтенант зберігав спокій, хоча виглядав стомленим після короткого маршу, а його чепурний мундир утратив свій звичний шик.
Ну, тримайся, клятий снобе, думав Монті, зараз ти спізнаєш, почім ківш лиха. Він рушив уперед, піддавши ходу і раз у раз кидаючи пильні погляди на Ангустіну. Як він і передбачав, тепер було видно, що чоботи намулюють лейтенантові ноги, хоча Ангустіна не сповільнював рух і не кривився від болю. Про це свідчив хіба що пройнятий суворою рішучістю вираз його обличчя.
— Відчуваю, — почав капітан, — що міг би сьогодні простувати отак хоч шість годин без спочинку. А ви як ся маєте, лейтенанте?
— Даруйте, пане капітане, — мовив Ангустіна. — Що ви сказали?
— Нічого, — злостиво всміхнувся той. — Цікавився вашим настроєм.
— Дякую, — ухильно відповів Ангустіна і, зробивши глибокий подих на крутому підйомі, додав: — Жаль лише...
— Жаль чого? — підхопив Монті, сподіваючись, що той заговорить про втому.
— Жаль, що не часто доводиться бувати в таких гарних закутках, — сказав Ангустіна з перебіжною усмішкою.
Монті ще наддав ходи, та лейтенант не відставав. Його обличчя зблідло від напруги, піт струменів з-під кашкета, мундир на спині вкрився темними плямами.
Тепер вони йшли серед скель. Страшні сірі стіни, круто здіймаючись угору, оточували їх із усіх боків. Зникли приємні серцю краєвиди, поступившися місцем нерухомій самотності гір. Ангустіна раз у раз поглядав на небезпечне кам'яне громаддя, що нависало над ними.
— Зробимо привал трохи далі, — сказав Монті, не спускаючи з лейтенанта очей. — Поки що немає підхожого місця. Але скажіть мені щиро, ви не стомилися? Краще сказати про це, навіть якщо нам доведеться спізнитися.
— Ходімо, ходімо! — відповів Ангустіна, наче він був тут за старшого.
— Ну, гаразд, — погодився Монті. — Я сказав так, бо з кожним може щось трапитись. Тільки це і мав на увазі...
Мокрий від поту, блідий Ангустіна йшов, стискаючи зуби, й ладен був померти, але не здатися. Потайки, щоб не помітив капітан, кидав погляди вперед, чекаючи кінця стражданням.
Тим часом сонце вже підбилося вгору й освітило гірські вершини, хоч це не було яскраве сяйво погідних осінніх днин. Імлистий серпанок, оманливий та зловісний, поволі ширився небом.
Тепер чоботи стали завдавати лейтенантові справжніх пекельних мук, до крові обдираючи шкіру і викликаючи нестерпний біль.
Аж тут кам'яних осипів не стало, дорога вивела їх до вкритої миршавою травицею невеликої галявини. Навколо в хаотичній красі здіймалися вкриті мереживом тріщин височезні стіни, велич яких годі було охопити зором.
Згнітивши серце, капітан Монті. наказав зупинитись і дав можливість людям поїсти і відпочити. Ангустіна сів на велику кам'яну брилу, хоч саме тут лютився холодний вітер і пронизував його спітніле тіло. Він із капітаном поділили на двох хліб, м'ясо, сир і пляшку вина.
Ангустіна тремтів від холоду і поглядав на капітана та солдатів — може, хтось розгорне шинелю, аби зробити те ж саме. Однак солдати, звиклі до злигоднів армійського життя, безтурботно жартували, а капітан їв із вовчим апетитом і коли-не-коли кидав погляд над навислу над ними гору.
— Тепер мені зрозуміло, як нам рухатися далі, — мовив капітан, показавши на гірський схил, що закінчувався прикордонним гребенем, метою їхнього походу. — Слід іти навпростець. Дуже круто чи ні? Яка ваша думка, лейтенанте?
Ангустіна подивився на схил. Чи треба лізти туди, аби дістатися гребеня? Може, краще обійти гору й пошукати якийсь перевал? Такий варіант забере багато часу, а слід було поспішати. Чужинці з півночі були в кращому становищі, бо випереджали загін Фортеці, і дорога з їхнього боку була не така важка. Залишалося долати гору прямо в лоб.
— Звідси, вгору? — спитав Ангустіна, оглядаючи урвисті скелі, й помітив, що поруч, за якихось сто метрів, є краще місце для сходження.
— Підемо навпростець, — повторив капітан. — Що ви скажете?
— Головне прийти раніше за них, — мовив Ангустіна. Капітан подивився на нього з відвертою неприязню.
— Нехай! А зараз трохи пограємо.
Він витяг із кишені колоду карт, розклав на камені шинелю і запросив Ангустіну до гри, сказавши при цьому:
— А, ті хмари. Ви дивитесь на них із підозрою. Не бійтеся, вони не віщують негоду.
Й засміявся, ніби сказав щось дотепне.
Почали грати. Ангустіні знов дошкуляли пориви холодного вітру.
Капітан сидів у затишку між двома валунами, а йому ж дуло з усіх боків. Тепер я напевно захворію, подумав він.
— До дідька з такою грою! — раптом крикнув, точніше заволав капітан.
— Ви підкинули мені туза. Що з вами, лейтенанте? Замість роззиратися навколо, краще дивіться в карти.
— Нічого, нічого, це помилка, — запевнив Ангустіна.
Він навіть усміхнувся, але якось невесело.
— Скажіть правду, — врочистим тоном почав капітан. — Скажіть мені правду, вони муляють? Я присягався, що буде саме так, коли ми ще виходили з Фортеці.
— Хто вони?
— Ваші гарні чоботи. Вони не для таких походів, любий лейтенанте. Скажіть по щирості, у вас болять ноги?
— Болять, — зізнався Ангустіна недбалим тоном, даючи зрозуміти, що не мав охоти говорити про це.
— Ха-ха-ха! — переможно засміявся капітан. — Я знав. Хто ж ходить по горах в офіцерських чоботах?