Саме це він збирався говорити, але знову відчув у глибинах душі якийсь незборимий спротив. "Це неможливо, полковнику, — казав йому внутрішній голос, — стережися, поки є час, ти робиш помилку, фатальну помилку".
Охоплений хвилюванням, він стояв і слухав цей супротивний голос. Але було запізно — мовчання ставало обтяжливим.
Полковник ступив крок уперед, високо підняв голову як завжди, коли збирався говорити, й офіцери побачили, що його обличчя раптом спаленіло. Так, пан полковник зашарівся, мов дівчина, бо мав намір розповісти про старанно приховувану таємницю свого життя.
Він уже розтулив рота, щоб вимовити перше слово, коли несподівано залунали кроки на сходах, неподалік од зали зібрань. Ніхто з офіцерів, увага яких була прикута до командира, нічого не почув, але слух Філіморе впродовж багатьох років навчився вловлювати найтихіші шуми Фортеці.
Кроки наближалися з незвичною швидкістю. їхні звуки, чужі й дратівливі, нагадували підступну ходу військових інспекторів. Нарешті двері відчинилися і на порозі став, тяжко дихаючи, вкритий пилюкою незнайомий драгунський офіцер.
— Лейтенант Фернандес! — віддавши честь, мовив він. — Я привіз вам депешу від його ексцеленції начальника Генерального штабу.
Елегантно тримаючи кашкета зігнутою лівою рукою, він наблизився до полковника і вручив запечатаний конверт. Філіморе потиснув йому руку.
— Дякую, лейтенанте! Здається, дорога була нелегкою. Зараз вам покажуть, де можна поїсти і відпочити.
Полковник подав знак лейтенантові Санті, першому, хто навернувся йому на очі, й попросив того прийняти гостя. Обидва офіцери вийшли, і двері знов зачинилися.
— З вашого дозволу... — мовив Філіморе, показуючи всім депешу і даючи зрозуміти, що має намір негайно її прочитати. Його пальці акуратно зламали печатки, розірвали конверт і витягли звідти густо списаний аркуш паперу.
Поки він мовчки читав, офіцери стежили за виразом його обличчя, намагаючись угадати, про що сповіщає високе начальство. Та марно. Філіморе наче читав газету, сидячи біля каміна довгого зимового вечора. Лише з сухого обличчя зник недавній соромливий рум'янець.
Закінчивши читання, полковник згорнув папір, поклав його до конверта і підняв голову, збираючись говорити. Стало зрозуміло — щось насправді трапилось, і піднесений настрій присутніх раптом спав.
— Панове офіцери! — з великим зусиллям мовив полковник. — Якщо я не помиляюсь, сьогодні вранці серед солдатів, а також серед декого з вас спостерігалося неабияке збудження в зв'язку з появою збройних загонів у так званій Татарській пустелі.
Його слова з трудом торували собі шлях у загальній тиші.
— Йдеться, — продовжував він, — про підрозділи Північної держави, яким доручено розмежувати кордон, те, що свого часу зробили ми. Тому вони не підуть у бік Фортеці, а здогадно розіб'ються на групи і розташуються в горах. Так офіційно повідомляється в депеші його ексцеленції начальника Генерального штабу.
З самого початку полковник Філіморе передчував, що це не могли бути вороги, бо народився не для слави і вже багато разів зазнавав гірких розчарувань. Але для чого, для чого?
— Як вам відомо, — вів він далі майже байдужим тоном, — прикордонні стовпи та інші розмежувальні знаки ми поставили багато років тому. Одначе, як підкреслює його ексцеленція, в невизначеному стані залишається ще одна ділянка. Аби закінчити там роботу, я відправлю туди стільки треба людей. Це складна місцевість з двома чи трьома паралельними пасмами гір. Зайве доводити, що слід просунутись якомога далі, аби взяти під захист північний хребет. Не для того, щоб він став стратегічно важливим, якщо ви мене розумієте, бо там не можна ні розвивати бойові дії, ні маневрувати...
Він затнувся на мить, загубивши хід думки.
— Ні маневрувати... На чому я зупинився?
— Ви сказали, що слід просунутись якомога далі, — швидко підказав майор Матті.
— А, так! Я сказав, що слід було б просунутись якомога далі. На жаль, завдання не дуже просте. Ми відстаємо від тих із півночі... Зрештою, обміркуємо це пізніше.
Він замовк і здавався стомленим. Бачив на обличчях підлеглих тінь розчарування. Вони, професійні військові, які мріяли про битви і перемоги, знову ставали сірими гарнізонними служаками. Нічого, вони молоді, думав він, у них усе ще попереду.
— Ну, що ж, — мовив полковник. — Мені зараз прикро робити зауваження, які стосуються декого з вас. Я не раз помічав, що під час зміни варти окремі караули прибувають на плац без своїх командирів. Ті, мабуть, вважають, що їм дозволено запізнюватись...
Залою літала муха, нерухомо висів прапор над фортом, полковник говорив про дисципліну і статут, північною рівниною сунули озброєні загони — не готові до бою вороги, а такі ж мирні військові, як і вони. У Фортеці все знову поверталося до ритму минулих днів.
XV
Загін, який мав узятися до розмежування відкритої ділянки кордону, вирушив туди наступного ранку. Його очолював величезний на зріст капітан Монті, якого супроводжували лейтенант Ангустіна і один із сержантів. Кожному з трьох було повідомлено пароль на наступні п'ять днів. Навряд чи могло бути таке, щоб усі троє загинули. Але і в цьому разі найстарший із тих, які залишаться живими, матиме право розстебнути мундир когось із мертвих командирів і дістати з внутрішньої кишені пакет з паролем, аби загін міг повернутися до Фортеці.
Сонце тільки-но підбилось над обрієм, коли сорок озброєних вояків вийшли з фортечної брами. Разом із солдатами капітан Монті взув підбиті цвяхами важкі черевики. Лише Ангустіна був у повсякденних чоботях, і Монті з цікавістю поглядав на них, нічого не кажучи.
Якусь сотню метрів вони йшли вниз кам'янистим схилом, відтак повернули праворуч до вузької ущелини, яка вела в царство гір. Хвилин через тридцять, вказуючи Ангустіні на його чоботи, капітан зауважив:
— У них вам доведеться нелегко.
Ангустіна нічого не відповів.
— Не хотілось, аби ви відстали, — незабаром знову сказав капітан. — От побачите, вони натруть вам ноги.
— Тепер уже запізно, пане капітане, — мовив Ангустіна. — Якщо ви розуміли це, слід було попередити раніше.
— Дурниці! — відрубав капітан. — Знаю я вас, джиґунів. Ви все одно б не послухались.