VI
Запала темна ніч. Дроґо сидів у голій вартівні редуту, куди звелів принести папір, чорнило і ручку.
"Люба мамо!" — почав він листа й одразу відчув себе малим хлопчиськом. Самотньо сидячи при світлі гасової лампи в кам'яному мішку чужої йому Фортеці, далекий від рідної домівки, всього, що тішило і хвилювало, Дроґо радів можливості вилити на папері свої почуття.
Звичайно, в офіцерському колі він мусив поводити себе як справжній чоловік, реготати разом з усіма, слухаючи або розповідаючи масні анекдоти про військових і жінок. Кому ж. як не мамі, можна сказати правду, а цього вечора правда Дроґо не була правдою бравого солдата, не відповідала звичаям суворої Фортеці, й напевно пани офіцери, дізнавшись про неї, взяли б його на глум. Чи міг він розводитись перед ними про втому від важкої мандрівки, розпуку при вигляді похмурих споруд, гірку непозбутню самоту?
"Я геть виснажений після двох днів дороги , — хотів написати він мамі, — й, прибувши сюди, дізнався, що при бажанні можу повернутись додому. Фортеця являє собою невеселе видовище, поблизу нема жодних поселень, бракує розваг і взагалі дуже сумно". Саме так він би їй написав.
Але Дроґо уявив собі маму, яка о цій порі теж думає про нього й тішиться тим, що її син приємно проводить час з новими друзями, може, навіть в оточенні гарних жінок. Вона напевно вважає його щасливим і задоволеним.
"Люба мамо! — виводила його рука. — Я прибув сюди позавчора після цікавої подорожі. Фортеця просто велична..." О, якби дати їй відчути убозтво цих стін, цього повітря, що тхне в'язницею, цих непривітних чужих людей! Замість цього на папір лягало зовсім інше: "Офіцери влаштували мені сердечну зустріч. Старший ад'ютант теж був вельми люб'язний. Він надасть мені можливість повернутися до міста, якщо я того побажаю. І все ж..."
Можливо, в ці хвилини мама прибирає його кімнату, відчиняє шухляди, даючи лад одягу, складає книжки та папери на письмовому столі. Вона вже робила це кілька разів, відчуваючи його живу присутність, наче він за щоденною звичкою скоро мав прийти на обід. Йому здавалося, що десь поблизу лунає відгомін її дрібних неспокійних кроків. Хіба він міг засмутити її? Якби вони були поруч у вітальні, під сімейним абажуром, Джованні виклав би їй чисту правду, а вона не поринула б у сумні думки, бо він повернувся і все погане лишилось позаду. Сидячи з нею біля каміна, в заспокійливій тиші старого будинку, він розповів би про майора Матті і його підступні умовляння, про маніяка Тронка. Повідомив би, як необачно погодився залишитись тут на чотири місяці і, можливо, обоє посміялися б із цього. А як це зробити звіддаля?
"І все ж — писав далі Дроґо, — визнав корисним для мене і для моєї кар'єри прослужити у Фортеці ще деякий час. Адже товариство тут вельми приємне й служба необтяжлива". А його кімната, дірява цистерна, зустріч із капітаном Ортіцем і пустельні північні простори? Чи не розповісти їй про суворий караульний статут, голу вартівню, де зараз сидить? Ні, він не міг бути щирим навіть із мамою, навіть її не міг втаємничити у походження темних страхів, які гризли душу.
Зараз у місті, в його рідній домівці, дзиґарі кожний по-своєму вибивали десяту, і від їхнього бою в буфеті дзенькотіли келихи. З кухні долинав сміх, а з будинку на протилежному боці вулиці — звуки піаніно. Крізь вузеньке віконце, майже шпарину, Дроґо міг кинути погляд на сумне видовище північного краю, але надворі панувала темрява. Перо легенько вискрипувало. Хоча була ніч і вітер хижо свистів над зубчастими мурами, хоча в казематах Фортеці густішали тіні й повітря ставало важким і вологим, Дроґо писав: "Узагалі я всім задоволений і почуваюся добре".
Від дев'ятої вечора і до світання на четвертому редуті, в кінці правого крила фортечних мурів, щопівгодини бив невеликий дзвін. Почувши його, крайній вартовий окликав сусіда, той наступного вартового, і від редуту до редуту летіло: "Пильнуй! Пильнуй!" Вояки не вкладали в це слово жодних почуттів, а лише механічно повторювали його з якоюсь дивною інтонацією.
Джованні Дроґо простягнувся на койці, не скинувши мундира. Лежав, охоплений заціпенінням, і час від часу чув цей перегук. До нього долинало далеке "Пий... нуу... й!" Потім крик ставав гучнішим, пролітав на ним, віддалявся в інший бік і завмирав. Через дві хвилини все повторювалось, починаючи з першого редуту. Дроґо знову чув ті невиразні звуки Лише коли крик підхоплювали його вартові, можна було чітко розібрати "Пильнуй!". Але слово це швидко відлітало і тануло вдалині, у підніжжі скель.
Наступний переклик відбився в свідомості Дроґо слабкою луною, від чого він раптом стенувся й подумав, що під час чергування офіцерові не личить спати. Щоправда, приписами дозволялося це робити одягненим. Проте молоді офіцери Фортеці, демонструючи хвацькість, не лягали всю ніч, читаючи, курячи сигари, навіть тихцем збираючись разом пограти в карти. Тронк, до якого Джованні звернувся за порадою, дав йому зрозуміти, що найкраще зберігати бадьорість.
Лежачи на койці поза світловим колом лампи і розмірковуючи над власним життям, Джованні Дроґо раптом заснув. А тим часом саме цієї ночі для нього починався невмолимий відлік часу.
Ще вчора він жив відчуттям безтурботних днів юності, бачив шлях, який у молоді літа вважається нескінченним, а роки течуть неквапно і легко, так що не помічаєш їхньої втрати. Ідеш собі повільною ходою, з цікавістю роздивляєшся навколо — нема куди поспішати, бо ніхто не женеться позаду, а попереду ніхто не чекає. Поруч крокують друзі й часто зупиняються пожартувати. Люди радо вітають нас із вікон і дверей, з прихильними усмішками вказують на обрій. Від цього сильніше б'ється серце, перейняте відвагою й коханням, вчувається наближення жаданої мети, якої поки що не видно, та незабаром ми її побачимо.
Чи ще далеко? Ні, досить перейти річку і проминути ті зелені пагорби. А може, ми вже прийшли? Хіба оці дерева, луки, білий дім не те, чого ми шукали? На мить здається, ніби слід зупинитися. Однак лунають голоси, що найцікавіше далі, і всі охоче продовжують шлях.
Похід триває в довірливому чеканні земного раю, дні довгі та ясні, а сонце світить високо в небі й не збирається ховатися за обрій.