— Скажіть, будь ласка, ви хочете негайно повернутись чи могли б зачекати кілька місяців? Для нас, повторюю, це не має ваги... з формальної точки зору, — додав він, аби не виглядати нечемним.
— Так, я маю повернутись, — мовив Джованні, приємно здивований відсутністю заперечень. — Маю повернутись, і гадаю, що це слід зробити негайно.
— Згода, згода, — заспокоїв його майор. — Але дам вам одну пораду. Якщо хочете швидко поїхати звідси, краще прикинутися хворим. Ви лягаєте в лазарет, обстежуєтесь там кілька днів, і лікар видає вам довідку. Між іншим, багато хто не витримує гірського клімату...
— Невже обов'язково прикидатися хворим? — спитав Джованні, який зневажав лукавство.
— Зовсім не обов'язково, але такий крок полегшує справу. Інакше вам доведеться подавати письмовий рапорт, який перешлють до Головного командування, й чекати, поки звідти надійде відповідь, а це може тривати кілька тижнів. Головне ж, що справою має зайнятися пан полковник, а саме цього я хотів би уникнути. Подібні справи йому не до серця, він журиться, саме так, журиться, наче ці рапорти чинять кривду його Фортеці. Так от, буду щирим: на вашому місці я б постарався уникнути...
— Даруйте, пане майоре, — втрутився Дроґо, — я цього не знав. Якщо від'їзд може мені зашкодити, то це вже зовсім інше питання.
— Ні, лейтенанте, ви мене не зрозуміли. Ваша кар'єра в жодному разі не постраждає. Йдеться лише про, як це краще сказати, про нюанси. Я одразу вам пояснив, що ваш рапорт не втішить пана полковника. Та якщо ви прийняли рішення...
— Ні, ні, — заперечив Дроґо, — Коли справи стоять саме так, як кажете ви, тоді, може, й справді краще взяти медичну довідку.
— Хіба що... — вкрадливим голосом почав Матті, обірвавши фразу в повітрі.
— Хіба що?
— Хіба що ви погодитесь перебути тут чотири місяці. Це був би кращий вихід зі становища.
— Чотири місяці? — запитав Дроґо, трохи розчарований після обнадійливої перспективи негайного від'їзду.
— Чотири місяці, — підтвердив Матті. — Пояснюю. Двічі на рік усі проходять медичний огляд, як передбачено статутом. Наступний огляд буде через чотири місяці. Для вас, здається, це найкращий вихід. Зрозуміло, що медичний висновок буде негативним і, якщо хочете, я сам цим займуся. Підстав для хвилювання нема. Крім того, — по невеликій паузі продовжив майор, — чотирьох місяців цілком достатньо для підготовки характеристики. Пан полковник поза всяким сумнівом підпише її. Це матиме велике значення для вашої кар'єри. Але прошу мене правильно зрозуміти: йдеться лише про пораду. Ви цілком вільні у своїх діях.
— Так, — відповів Дроґо, — я все розумію.
— У нас не надто обтяжлива служба, — розводився майор. — Це головним чином вартування. Є Новий редут, де більше обов'язків, але попервах вас туди не пошлють. Ніякої важкої праці, будьте певні. Хіба що доведеться нудьгувати...
Та Дроґо майже не слухав пояснень Матті, прикутий завороженим поглядом до кам'яного шпилю гори, що виднів у рамі вікна. Хмурне почуття закрадалося в душу, якась позбавлена сенсу маячня. Водночас Джованні відчув певне полегшення. Йому хотілося поїхати звідси, але вже не так сильно. Він майже соромився своїх недавніх страхів. Невже йому не до снаги бути таким, як інші? Негайний від'їзд, гадав він тепер, міг би стати визнанням власної неповноцінності. Його самолюбство боролося з потягом до затишного родинного життя.
— Пане майоре, — мовив Дроґо. — Дякую вам за поради, але дозвольте подумати до завтра.
— Чудово! — відгукнувся Матті з явним задоволенням. — А сьогодні? Ви хотіли б побачитися з паном полковником під час вечері чи волієте відкласти цю зустріч?
— Ет! — скинув руки Джованні. — Не варто ховатися, особливо коли доведеться служити лише чотири місяці.
— Тим краще, — сказав майор. — Це додасть вам сміливості. Побачите, які гарні люди наші офіцери.
Матті посміхнувся, і Дро?о зрозумів, що вже час іти. Але щось його непокоїло.
— Пане майоре, — запитав він позірно спокійним тоном, — чи міг би я кинути оком на північ, подивитися, що там за мурами?
— За мурами? Не знав, що вас захоплюють краєвиди.
— Лише з цікавості, пане майоре. Кажуть, там є пустеля, а я їх зроду не бачив.
— Вона не варта уваги, лейтенанте. Нудне видовище, нічого привабливого. Послухайте мене, викиньте цю думку з голови.
— Не наполягаю, пане майоре, — сказав Дроґо. — Мені лише здавалось, що тут нема нічого складного.
Майже благальним жестом майор Матті склав пучки грубеньких пальців.
— Ви просите мене про єдину річ, яку я вам не вправі дозволити. По-перше, слід знати пароль. По-друге, на стінах укріплень не може перебувати ніхто, крім вартових.
— Навіть як виняток, навіть офіцер?
— Навіть офіцер. Але добре вас розумію: вам, міській молоді, пунктуальність видається смішною. Там, у вас, пароль уже не є таємницею. Тут, на щастя, все по-старому.
— Пробачте за наполегливість, пане майоре...
— Кажіть, кажіть, лейтенанте!
— Хочу ще запитати. Чи немає стрільниці або якогось вікна, звідки можна було б поглянути туди?
— Є, але тільки одне. В кабінеті пана полковника. На жаль, ніхто не подбав про бельведер для цікавих. Знову повторюю, те видовище нічого не варте. Якщо схочете залишитися тут, воно вам швидко набридне.
— Дякую, пане майоре, — Дроґо став струнко. — Можна йти?
Матті зробив приязний жест рукою.
— До побачення, лейтенанте. І не сумуйте. Запевняю, цей краєвид є найгіршим у світі.
Однак того самого вечора лейтенант Морель, звільнившись від чергування, потай провів Дроґо на мури.
Освітлений кількома ліхтарями довжезний коридор тягнувся вздовж лінії укріплень, від одного до другого кінця перевалу. Дорогою час від часу траплялися двері складів, майстерень, вартівень. Вони пройшли близько ста п'ятдесяти метрів до третього редуту. Біля входу стояв озброєний охоронець. Морель попросив покликати начальника караулу лейтенанта Гротту.
Отже, всупереч статуту вони потрапили в заборонену зону.
— Іди, іди сюди, — сказав Морель Дроґові. — Треба поспішати. — Дроґо рушив за ним вузькими сходами, які вели на редут. Тут теж був вартовий, і лейтенант Морель зробив йому знак рукою, даючи зрозуміти, що про все домовлено.