Серед багатьох офіцерів один тільки Ортіц був таким, як колись. Він не домагався призначення до іншого місця і вже багато років не цікавився цією справою. Новина про скорочення залоги долетіла до нього в останню мить, а тому він не зміг своєчасно попередити Дроґо. Ортіц байдужно спостерігав за подіями, старанно несучи свою службу.
Нарешті розпочався від'їзд. На подвір'ї лунав стукіт хур, навантажених військовим майном, шикувалися перед відправкою чоти. Полковник не раз залишав кабінет, обходив лави і кволим голосом проказував слова прощання.
Чимало офіцерів, які служили тут багато років і день крізь день дивилися з редутів на пустельні північні простори, вступаючи в нескінченні суперечки про можливість чи неможливість раптового нападу ворога, від'їжджали з радісним виглядом, глузливо підморгуючи товаришам, що залишилися, і прямували на чолі своїх у бік долини. Вони гордо сиділи на конях і навіть не кидали погляд назад, аби востаннє подивитись на Фортецю.
Лише коли Морель одного сонячного ранку вишикував свою чоту для прощання й віддав полковникові рапорт, у нього затремтів голос і в очах блиснули сльози. Притулившись спиною до муру, Дроґо позирав на цю сцену і дружньо усміхнувся Морелю, який проїхав повз нього до брами. Більше вони не бачилися.
Відтак Джованні повернувся у коридори Фортеці, холодні навіть улітку, які з кожним днем ставали все непривітнішими. На думку, що Мореля немає, незагоєна рана за завдану кривду раптом знов почала боліти. Джованні подався на пошуки Ортіца й побачив, як той виходить із кабінету з паперами в руці. Наздогнавши його, пішов поруч.
— Доброго ранку, пане майоре!
— Доброго ранку, Дроґо! — відповів, зупиняючись, Ортіц. — Вам щось потрібно?
— Даруйте, пане майоре! Ви, напевно, пам'ятаєте, що коли я чотири роки тому прибув до Фортеці, майор Матті сказав мені, ніби тут залишаються тільки охочі, й коли хтось побажає поїхати звідси, може це вільно зробити. Я розповідав вам про це. За словами майора, мені досить було одержати медичне свідоцтво, аби мати формальний привід для звільнення. Він лише додав, що це не сподобається полковнику.
— Так, дещо пригадую, — мовив Ортіц трохи збентежено. — Пробачте, милий Дроґо, зараз мені...
— Хвилинку, пане майоре... Ви пам'ятаєте, як я, щоб нікому не завдавати неприємностей, погодився залишитися тут на чотири місяці? Але якби схотів, міг би поїхати. Хіба ж ні?
— Розумію вас, милий Дроґо, — відповів майор. — Проте не лише ви..
— Отже, — збуджено перебив його Джованні, — виходить, то були байки? Самі байки, аби мене затримати.
— Не думаю, — мовив майор. — Не беріть цього близько до серця.
— То ви вважаєте, що Матті казав правду? — напосідав Джованні.
— Зі мною трапилось майже те саме, — засмучено сказав Ортіц, дивлячись собі під ноги. — Я теж колись мріяв про блискучу кар'єру...
Вони стояли в довжезному порожньому коридорі, і їхні голоси сумно відлунювали од стін.
— Тоді, мабуть, неправда, що всі офіцери прибули сюди за власним бажанням. Але їх, як і мене, змусили тут залишитися.
Ортіц мовчав, мацаючи піхви шаблі.
— А той, хто розповідав, ніби сам зголосився лишитися тут, знову ж таки дурив мене, — підвищив голос Дроґо. — Чому ніхто не насмілився сказати правду?
— Мабуть, не все так просто, як ви вважаєте, — заперечив Ортіц. — Деякі насправді схотіли зостатися. їх мало, так, але хтось-таки був...
— Хто? Скажіть мені, хто? — почав Дроґо й раптом зупинився. — Пробачте, пане майоре, я не подумав про вас. Буває, коли забалакаєшся...
— Я не натякаю на себе, — посміхнувся Ортіц. — Бо, правду кажучи, теж залишився тут з обов'язку.
Обидва рушили далі й пройшли повз вузькі заґратовані вікна, крізь які було видно безлюдну площу перед Фортецею, гори на півдні, важкі випари над улоговиною.
— А згадаймо, — провадив Дроґо, — всі ці штучні тривоги, чутки про татар. Невже в них хтось вірив?
— Звичайно, — мовив Ортіц. — Вірили і чекали.
— Не розумію, — похитав головою Дроґо.
— Ці чутки почасти виправдані, — зауважив майор. — Тут живеш, як на засланні, тому треба знайти якусь продухвину, на щось сподіватися. Одному спав на думку міф про татар, а скоро про це заговорили всі. Невідомо, хто був перший...
— Мабуть, вплинуло і саме місце, — припустив Дроґо. — Коли весь час дивишся на пустелю...
— Звичайно, і місце теж. Ця пустеля, тумани на обрії, пасма гір... — Майор трохи помовчав, про щось міркуючи, тоді знову заговорив, ніби відповідаючи самому собі:
— Татари... Татари... Спочатку це здається дурницею, потім починаєш вірити. Багато хто повірив.
— Пробачте, а ви, пане майоре?
— Я — інша річ. Ми в різному віці. Я ніколи не прагнув зробити кар'єру, мене влаштовує тихе місце. Перед вами ж, лейтенанте, все життя попереду. Щонайбільше за рік-півтора вас звідси переведуть...
— Онде Морель, щасливець! — вигукнув Дроґо, зупиняючись біля вікна.
Вдалині було видно чоту, яка йшла швидким маршем. Постаті солдатів чітко вирізнялися на тлі голої, спаленої сонцем землі. Незважаючи на важкі ранці, вони крокували бадьоро і весело.
XXII
На подвір'ї вишикувалася остання чота, яка залишає Фортецю. Всі гадали, що наступного дня зменшена вдвічі залога заживе новим життям. Всі хотіли покінчити з набридлими проводами, позбутися відчуття досади, дивлячись на тих, хто вирушав у великий світ.
Чота стояла на подвір'ї. Чекали підполковника Ніколозі; на цей раз попрощатися з вояками мусив він. Раптом увагу присутнього тут Дроґо привернув дивний вираз обличчя лейтенанта Сімеоні.
Сімеоні служив у Фортеці три роки і вважався гарним хлопцем, трохи грубуватим служакою і запеклим спортсменом. З'явившись на подвір'ї, він стурбовано оглядався, наче шукав когось, кому можна повідомити важливу новину. Повідомити кого завгодно, бо близьких товаришів він не мав.
Побачивши Дроґо, який з цікавістю позирав на нього, Сімеоні підійшов ближче і тихо сказав:
— Чуєш? Іди мерщій подивись.
— Що? — спитав Дроґо.
— Я чергую на третьому редуті й забіг сюди на хвилинку. Приходь, коли звільнишся. Є щось таке, чого ніяк не збагну.
Він важко дихав, немов біг сюди щосили.
— Що ти бачив? Де? — запитав Дроґо.