— Еге, Чорнявий! — вигукнув він, не приховуючи свого задоволення. Старший сержант зиркнув на нього злими очима. Ну ж, думав він, дай йому нагороду за те, що спритно порішив людину. Влучний постріл, чи не так?
Дійсно влучний постріл. Саме про нього міркував зараз Матті. Подумати лишень, коли Мартеллі стріляв, уже було темно. Всі його учні просто молодці.
В ці хвилини Тронк ненавидів майора. Так, так, скажи гучніше, що ти задоволений. Те, що Лаццарі вбито, тебе не турбує.
Немов почувши його, майор спокійно мовив:
— Авжеж, Мартеллі не помиляється. Це справжній снайпер.
Коли він замовк, старший сержант повернувся назад, аби подивитись, що роблять із нещасним Лаццарі. Його вже поклали на ноші й накрили солдатською ковдрою, з-під якої виглядали руки, дві великі червоні руки селянина, де ніби ще пульсувала кров.
Тронк кивнув головою, і солдати підняли ноші.
— Можемо йти, пане майоре? — запитав він.
— А на кого ти ще чекаєш? — грубо відповів Матті, який відчув неприязнь Тронка й хотів відплатити тим самим, та ще й з презирством старшого за званням.
— Пішли! — наказав Тронк. Мав би сказати: "Кроком руш!", але це здалося йому наругою над мерцем. Тільки зараз він зміг окинути зором мури Фортеці, побачити нагорі вартового, освітленого вогнем ліхтаря. За цими мурами, в солдатській казармі, є ліжко Лаццарі та його шафка, де лежать привезені з дому речі: статуетка Мадонни, два качани кукурудзи, кольорова хусточка, чотири срібні ґудзики від парадного мундира, що належали дідові, а тут, у Фортеці, були ні до чого.
Мабуть, на подушці лишився слід від його голови, коли він прокинувся два дні тому. Напевно, є ще чорнильниця, подумки додав служака Тронк, чорнильниця й ручка. Все це запакують і відправлять його родині з листом пана полковника. Речі, видані державою, перейдуть до іншого солдата, крім однострою та рушниці: їх поховають разом із мерцем. Така традиція Фортеці.
XIV
А рано-вранці з Нового редуту помітили на північній рівнині маленьку чорну смужку, вузьку риску, що рухалась і не могла бути обманом ока. Першими її побачили вартові Андроніко та П'єтрі, потім сержант Батта, який почав був кепкувати з солдатів, і нарешті черговий офіцер лейтенант Мадерна.
Маленька чорна смужка рухалася з півночі безлюдним піщаним простором і здавалася невірогідним явищем, хоча вночі якісь передчуття турбували залогу Фортеці. Близько сьомої години ранку вартовий Андроніко подав сигнал тривоги. Щось-таки сунуло з півночі, чого ніколи не траплялося за пам'яті ветеранів. Коли ще більше розвидніло, на білому тлі пустелі чітко вималювалася людська колона, яка нестримно йшла вперед.
Кілька хвилин по тому кравець Просдочімо залишив швальню й піднявся нагору, аби огледітись довкола з висоти Фортеці, як робив це щоранку від давніх часів. Вартові без перешкод пропускали його, і він, походивши вздовж сторожових постів і трохи погомонівши з черговим сержантом, повертався до свого підвалу.
Цього ранку він, як завжди, поглянув згори на приступний зорові трикутник пустелі й подумав, що раптом помер. Ні, це був не сон. Уві снах завжди є щось безглузде і штучне, й не можна уникнути підсвідомого відчуття, що за мить ти прокинешся. Нематеріальні образи сновидінь аж ніяк не схожі на картину пустелі, якою рухалась когорта невідомих людей.
Але все це було таке дивне, так нагадувало сни його молодих літ, що Просдочімо навіть не міг подумати, ніби перед ним реальне видовище.
Як і годиться мерцеві, кравець застиг на місці, вважаючи, що вивести його із такого стану може лише якась таємнича сила. Однак це зробив старший сержант, шанобливо поторсавши його за плече.
— Що з вами? Вам погано? — запитав він.
Лише тоді Просдочімо прийшов до тями.
Майже так, як уві снах, але красивіше, йшли з Північної держави загадкові люди. Час швидко збігав, очі не моргаючи спостерігали незвичну картину, сонце сяяло на вечірньому прузі, незнайомці наближались, але досить повільно. Хтось казав, ніби бачить піших і вершників, які рухаються вервечкою, несучи прапор. Інші, почувши ці слова, і собі почали повторювати, ніби бачать те ж саме, а насправді помічали тільки рух тонкої чорної смужки.
— Татари! — наважився на зухвалий жарт вартовий Андроніко, хоча його обличчя побіліло, як у мерця.
За півгодини лейтенант Мадерна наказав вистрелити з гармати — сигнал тривоги, передбачений статутом у випадках, коли помічають наближення озброєного ворожого війська.
Багато років тут не чули жодного гарматного пострілу. Мури Нового редуту ледь здригнулися. Серед скель розлігся глухий грім, лиховісний звук нищення. Лейтенант Мадерна спрямував свій погляд на плаский силует Фортеці, чекаючи ознак пожвавлення. Проте сигнал гармати не викликав там тривоги — незнайомці йшли трикутником рівнини, який проглядався з центрального форту, і там уже всі знали цю новину. Навіть вояки у найвіддаленішому куточку Фортеці, де крайній лівий бастіон упирався в скелю, навіть вартовий підземного складу ліхтарів і будівельних матеріалів, який взагалі не міг нічого побачити. Сидячи в темному сутерені, він прагнув, щоб його чергування якнайскоріше скінчилося, щоб можна було вийти на мури й самому переконатись у вірогідності цієї події.
А життя йшло своїм звичаєм. Чатові залишалися на постах, крокуючи туди і сюди визначеною їм відстанню, писарі копіювали накази рипучими перами, ритмічно вмочаючи їх у чорнило, а з півночі сунула орда невідомих людей, що їх можна було сміливо вважати ворогами. У стайнях обслуга чистила зґреблами коней, повільно здіймався димок над кухонним комином, троє вояків замітали подвір'я, але всіх охоплював урочисто тривожний настрій, небувале піднесення духу, наче прийшла знаменна година й ніщо не може її зупинити.
Офіцери і солдати жадібно вдихали ранкове повітря, проймаючись новим життям. Артилеристи з жартами поралися біля гармат, мов біля свійських тварин, що потребують особливого догляду. Позирали на них із певним неспокоєм: а раптом по багатьох роках ржавіння вони не стрілятимуть? Ніколи ще вістовики не сновигали так швидко сходами. Ніколи однострої не були в такому порядку, не блищали так багнети, не співали так войовничо сурми. Отже, залога не марнувала час, а стара Фортеця кінець кінцем усе ж була чогось варта.