— Гей! — закричав він. — Є тут хто чи ні?
Із густої пітьми виринув якийсь бородань, подоба бурлаки чи злидня, з торбиною в руці. Дроґо приязно глянув на нього.
— Кого ви шукаєте, пане? — спитав незнайомець.
— Фортецю. Це вона?
— Фортеці більше немає, — зичливим голосом відповів чоловік. — Усе позабивано. Вже десять років тут не бачили живої душі.
— Де ж тоді Фортеця? — роздратовано мовив Дроґо.
— Яка фортеця? Може, ота?
З цими словами бородань простягнув руку, вказуючи кудись удалину. В розпадині між укритими темрявою найближчими скелями, за безладним скупченням гірських верховин, Джованні Дроґо побачив голий пагорб, ще занурений у червінь призахідного сонця, а на його вершині ламану лінію жовтуватого кольору: обрис Фортеці.
Господи, як вона далеко! Хтозна, скільки ще треба туди добуватись, а його кінь уже геть стомлений. Дроґо зачудовано вдивлявся в жовтаву смугу й питав себе, чим може вабити ця самотня, відрізана од світу, майже недосяжна тверджа? Які таємниці вона ховає?
А час спливав. Останні промені сонця поволі залишали далекий пагорб, і на бастіони Фортеці котилися з височини свинцеві хвилі ночі.
II
Темрява заскочила його в дорозі. Ніде ні вогника, ні голосу нічного птаха, лише коли-не-коли чулось шумовиння гірських потоків.
Дроґо намагався кричати, та луна щораз відповідала йому ворожими згуками. Прив'язавши коня до зламаного дерева на краю дороги, аби той поскубав травичку, він сів, притулився до скелі і, чекаючи сну, думав про дальший шлях, про людей, які зустрінуть його у Фортеці, про майбутнє життя й не знаходив жодної приключки для радості. Кінь подеколи дратівливо бив копитом у землю.
Вирушаючи далі на світанні, він помітив, що вздовж протилежного схилу долини пролягає інша дорога, де начебто мрілося щось живе. Сонце ще не освітило підошви гір, скрізь панували сутінки. Підхльоснувши коня, Дроґо прискорив рух і невдовзі побачив вершника, теж офіцера.
Нарешті дружнє створіння, така сама людина, що й він, з якою можна пожартувати, побалакати про прийдешнє життя, полювання, жінок, рідне місто. А воно видавалось тепер безмежно далеким, десь у захмарних світах.
Тим часом долина повужчала, дороги зблизились, і Джованні розгледів, що вершник був капітаном. Спочатку він не збирався його гукати — це здалося б неввічливим. Тому кілька разів віддав честь, підносячи руку до кашкета, одначе вершник не відповідав, мабуть, просто його не помітив.
— Пане капітане! — з нетерпінням гукнув Дроґо і знову віддав честь.
— Що таке? — долинув голос з іншого боку роздолу.
Зупинившись, капітан чемно відсалютував незнайомцеві й тепер хотів знати, чому той кричав. У його запитанні не було суворості, однак відчувалося, що він трохи здивований.
— Що трапилось? — удруге пролунав голос капітана, на цей раз із певним роздратуванням.
Джованні теж спинився, склав рупором долоні й гучно відповів:
— Нічого! Хотів лише привітати вас.
Пояснення було дурним, майже образливим, бо могло видатись недоречним жартом. Дроґо вмить пожалкував про сказане. Він потрапив у цю халепу лише тому, що не витримав самоти.
— Ви хто? — в свою чергу гукнув капітан.
Питання занепокоїло Дроґо. Цей дивний перегук з різних кінців долини скидався на начальницький допит. Прикрий початок — адже цілком можливо, ба навіть певно, що капітан служить у Фортеці. Однак слід було відповідати.
— Лейтенант Дроґо! — обізвався він.
Капітан на такій відстані, мабуть, не розчув його прізвище, але начебто заспокоївся, бо рушив далі й зробив знак рукою, даючи зрозуміти, що незабаром вони зустрінуться. Насправді за півгодини попереду показався міст. Дві дороги з'єднались в одну.
На мосту капітан під'їхав до Джованні й простягнув йому руку. Це був статечний чоловік років сорока зі шляхетним сухим обличчям. На ньому бездоганно сидів грубувато пошитий мундир.
— Капітан Ортіц! — представився він.
Тиснучи у відповідь руку, Дроґо відчув, що потрапляє до загадкового світу Фортеці. Слідом за цією зустріччю буде чимало нових знайомств, які остаточно введуть його в інше, незнане життя.
Капітан рушив далі. Дроґо тримався позаду з поваги до старшого за званням офіцера, чекаючи зауважень на його недавню нерозважливу спробу зав'язати розмову. Але капітан мовчав — чи то не мав охоти балакати, чи то був соромливим і не знав, з чого почати. Дорога круто підіймалася вгору, сонце пряжило, й тому коні ступали поволі.
Нарешті капітан здобувся на слово:
— Я не розчув вашого прізвища, лейтенанте. Здається, Дрозо?
— Дроґо, через "ґ", Дроґо, — відказав Джованні. — Пробачте, пане капітане, я так нечемно звернувся до вас. Не розгледів здалеку ваше звання.
— Звісно, його важко було розгледіти, — мовив капітан і засміявся.
Трохи збентежені, вони певний час мовчки прямували далі. Відтак Ортіц запитав:
— Куди ви їдете?
— До Фортеці Бастіані. Ця дорога туди?
— Так, туди.
Обидва знову замовкли. Ставало жарко, з усіх боків підносились гори — височезні, дикі, зарослі травою.
— Отже, ви їдете до Фортеці, — мовив Ортіц. — Везете якийсь пакет?
— Аж ніяк, пане капітане. їду служити. Одержав туди призначення.
— Вас зараховано до залоги?
— Так, до офіцерського складу. Це місце моєї першої служби.
— Ну, що ж, чудово... Прийміть мої поздоровлення.
— Дякую, пане капітане!
Знову запала мовчанка. Джованні хотілося пити, а до сідла капітана була приторочена дерев'яна фляга й чувся плюскіт води: хлюп-хлюп!
— На два роки? — спитав Ортіц.
— Пробачте, пане капітане, на які два роки?
— Що значить, на які? Згідно з положенням ви відбудете там дворічну службу. Чи не так?
— Не знаю. Мені не повідомили строк.
— Ну, зрозуміло, дворічну. Ви, молоді лейтенанти, повинні відслужити два роки, а потім можете діяти за власним бажанням.
— Тобто, два роки для всіх?
— Звичайно. Але для вислуги літ вони зараховуються як чотири. І це дуже важливо, бо хто б тоді поїхав сюди? Аби швидше зробити кар'єру, й до Фортеці можна притерпітися, га?
Дроґо ніколи не чув про таке, однак, не бажаючи виглядати невігласом, відбувся непевною фразою:
— Звісно, можна...
Ортіц мовчав. Здавалось, ця тема його мало цікавила. Але тепер, коли їхні стосунки стали теплішими, Джованні наважився знову спитати: