— Це Неретто, мій кінь! — кричав гармаш, наче його обікрали.
Тронк зійшов униз, припинив крики й сухо довів солдатові Лаццарі неможливість того, щоб його кінь міг прибігти сюди. Аби потрапити на північну рівнину йому довелося б перескочити через фортечні мури або подолати гори.
Лаццарі відповів, що є прохід — йому казали — зручний прохід між скель, давно забута дорога. Справді, серед інших легенд Фортецею кружляла і ця небувальщина. Однак, зауважив Тронк, ще ніхто не знайшов сліди загадкової дороги. Праворуч і ліворуч від Фортеці на багато кілометрів тягнуться дикі неприступні гори.
Але солдата це не переконало, і він скреготів зубами на думку про те, що мусить скніти в казематі, замість піти й привести коня, для чого вистачило б півгодини.
А час спливав, сонце верстало шлях на захід, пустеля сліпила очі, ще самотніша, ніж колись, кінь стояв на тому ж місці й куняв чи походжав, шукаючи травинку. Дроґо зосереджено дивився вдалечінь, але не помічав нічого підозрілого. Ті самі чагарники, тумани на небосхилі, скелясті гори, які з наближенням вечора повільно змінювали колір.
На вартування прибула нова зміна. Дроґо зі своїми солдатами залишив редут і попрямував до Фортеці кам'янистим шляхом серед фіолетових вечірніх тіней. Прибувши туди, назвав пароль, брама відчинилась, і загін увійшов до невеликого подвір'я, де Тронк одразу ж зробив перекличку. Тим часом Дроґо поквапився доповісти начальству про загадкового коня.
Згідно з інструкцією він віддав рапорт черговому офіцеру, відтак обидва пішли шукати полковника. Загалом беручи, досить було звернутися до першого ад'ютанта, але на цей раз йшлося про важливу справу і не можна було гайнувати час.
Гучна новина вмить розлетілась по Фортеці. Хтось уже пліткував про ескадрони татар, які скупчились біля схилу гори. Полковник, дізнавшись про все, коротко мовив:
— Слід було б спіймати того коня. Якщо на ньому є сідло, ми могли б здогадатися, звідки він узявся.
Але ці слова вже не мали жодного значення, бо коли загін Дроґо повертався з Нового редуту, солдат Джузеппе Лаццарі сховався за валуном, відтак спустився схилом додолу, спіймав коня і тепер вів його до Фортеці. Він із подивом переконався, що це не його кінь, але іншого виходу вже не було.
Лише у Фортеці хтось із товаришів Лаццарі помітив, що той кудись зник. Якби про це дізнався Тронк, гармаш сів би під арешт принаймні на два місяці. Треба було рятувати його. Тому, коли старший сержант, роблячи перекличку, назвав прізвище Лаццарі, хтось замість нього вигукнув "Я!".
За кілька хвилин перед тим, як загін розійшовся, згадали, що Лаццарі не знає пароль. Тепер уже йшлося не про арешт, а про загрозу життю. Біда, якщо він з'явиться перед мурами — вартові почнуть стріляти. Два чи три вояки кинулися шукати Тронка, аби той знайшов якийсь вихід.
Надто пізно. Ведучи за вуздечку чорного коня, Лаццарі вже наближався до Фортеці. Тим часом Тронк, охоплений якимсь передчуттям, обходив сторожові пости. Уже після переклички ним оволодів неспокій, однак він марно шукав його причину. І раптом сяйнула догадка: так, під час переклички трапилось щось підозріле, але він не надав цьому значення.
Один із вартових ніс службу якраз над фортечною брамою й помітив у сутінках дві чорні постаті, що наближалися. Вони вже були метрів за двісті від Фортеці. Вартовий не звернув на них особливу увагу, вирішивши, що це чергові галюцинації. Не раз тим, хто довго стояв на посту, навіть серед білого дня, починало здаватися, ніби серед скель і чагарників прокрадаються люди, хтось там шпигує, а потім усе виявлялось обманом.
Аби оговтатись, вартовий трохи покліпав очима, зробив вітальний жест товаришеві, що стояв на чатах метрів за тридцять, поправив тісний кашкет, відтак спрямував погляд ліворуч і побачив старшого сержанта Тронка, який суворо позирав на нього.
Вартовий підтягнувся, ще раз глянув уперед і зрозумів, що ті дві постаті не були примарами й підійшли вже досить близько — солдат і кінь. Тоді звичним рухом узяв рушницю напоготів, клацнув затвором і крикнув:
— Стій, хто іде?
Новобранець Лаццарі навіть подумати не міг, що без пароля його не пустять у Фортецю. Він над усе боявся покарання за те, що без дозволу кинув загін. Хоча, можливо, пан полковник подарує йому провину. Адже він знайшов і привів цього чудового коня, справжнього генеральського огира.
До Фортеці залишалося метрів сорок. Підкови коня дзвінко цокали по камінню. Вже запала ніч, звідкись долинув далекий звук сурми.
— Стій, хто іде? — повторив вартовий. Іще одне, трете попередження, і він стрілятиме.
Вже після першого оклику Лаццарі стало ніяково. Йому здавалося дивним таке поводження товариша по зброї. Але наступний оклик підбадьорив, бо він упізнав голос хлопця з їхньої роти, якого поміж себе всі називали Чорнявим.
— Це я, Лаццарі! — крикнув він. — Я привів коня. Скажи начальникові охорони, щоб мене впустили.
Вартовий навіть не ворухнувся. Тримаючи рушницю напоготові, він прагнув забаритися з третім попередженням. Може, Лаццарі сам зрозуміє небезпеку, поверне назад, спробує завтра приєднатися до варти Третього редуту. Але в кількох метрах з суворим обличчям стояв Тронк і мовчки поглядав то на вартового, то на Лаццарі, з чиєї вини його, напевно, теж покарають.
Солдат і кінь підійшли вже метрів на тридцять. Чекати далі було неможливо.
— Стій, хто іде? — втретє крикнув вартовий, у голосі якого вчувалося не передбачене приписами співчуття.
Нарешті Лаццарі отямився, миттєво згадавши суворі закони Фортеці, й зрозумів, що пропав. Але замість тікати, випустив із рук вуздечку і рушив уперед, благально гукаючи:
— Це я, Лаццарі! Ти бачиш мене, Чорнявий? Це я! Що ти робиш з рушницею? Чорнявий, ти збожеволів!
Вартовий цілився в свого товариша і краєм ока позирав на старшого сержанта, мовчки закликаючи його дати наказ опустити зброю. Одначе Тронк суворо мовчав.
Лаццарі попнувся назад, зашпортуючись об каміння.
— Це я, Лаццарі! — кричав кін. — Хіба не бачиш, це я? Не стріляй, Чорнявий!
Але тепер вартовий уже не був тим Чорнявим, з яким безтурботно жартували друзі. Це був вартовий Фортеці в блакитно-сірому сукняному однострої з форменим шкіряним шабельтасом, безіменний солдат з жорстоким обличчям, схожий вночі на всіх інших солдатів, який націлив рушницю і вже натискав на гачок. У вухах чувся глухий шум, крізь який немов би долинав хрипкий голос Тронка: "Цілься влучно!", хоча Тронк не розкрив рота.