— Не хвилюйся, — відповів Лагоріо. — Знаєш, мені прикро за вчорашній вечір. Ми зовсім різні люди, і я, чесно кажучи, ніколи тебе не розумів. Ти дивуєш мене своїми нахилами, хоча, можливо, маєш рацію.
— Я про той вечір уже забув, — мовив Ангустіна, втупивши погляд у землю. — Чого мені злоститися?
Далекі один від одного, вони не мали спільних уподобань, різнилися вихованням і культурою. Однак їх завжди бачили разом, що викликало подив офіцерства, — такою разючою була зверхність Ангустіни. Попри все вони залишалися друзями. Серед багатьох товаришів по службі лише Лагоріо підсвідомо розумів його, тільки він піклувався Ангустіною, а зараз відчував сором, що залишає Фортецю на його очах і гаявся з від'їздом.
— Якщо побачиш Клаудіну, — безбарвним голосом мовив Ангустіна, — передай їй... ні, краще нічого не кажи.
— Вона сама спитає про тебе, якщо ми зустрінемось. їй добре відомо, що ти тут.
Ангустіна промовчав.
— Ну, от, — сказав Лагоріо, закінчивши разом з ординарцем прилаштовувати сакви. — Я вже, мабуть, поїду, бо час підганяє. Прощавай!
Він потиснув другові руку і вправним стрибком скочив на коня.
— Прощавай, Лагоріо! — гукнув Ангустіна. — Щасливої дороги!
Випроставшись у сідлі, Лагоріо дивився на друга. Він не був тонкою натурою, але внутрішній голос підказував йому, що вони вже ніколи не стрінуться.
Підострожений кінь рушив з місця. В цю мить Ангустіна ледь махнув рукою, ніби хотів затримати друга і сказати йому щось наостанок. Лагоріо краєчком ока помітив цей жест і зупинився.
— Ну, що там? — запитав він. — Ти чогось хочеш?
Ангустіна швидко опустив руку, знов прибравши своєї звичайної пози.
— Ні, нічого, — поквапно мовив він. — А що?
— Мені так здалося, — збентежено проказав Лагоріо і рушив геть, погойдуючись у сідлі.
IX
Тераси Фортеці Бастіані стали такі білі, як південна долина і північна пустеля. Сніг густо повкривав схилки перевалу, облямував зубці оборонних мурів, падав, глухо хляпаючи, з дахів, коли-не-коли сповзав з укосів, зривався в провалини, й сніжні лавини гуркотіли між скелями, здіймаючи білу куряву.
Це був не перший,, а третій чи четвертий снігопад, який свідчив про те, що після появи тут Дроґо минуло чимало днів. "Мені видається, ніби я прибув до Фортеці лише вчора", — не раз повторював він. Йому насправді так здавалось, проте час невблаганно збігав у незмінному ритмі, однаковому для всіх людей: ні повільніше для щасливих, ні швидше для невдах. Саме так — ні повільно, ні швидко — пролетіли три місяці служби лейтенанта Джованні Дроґо. Різдво залишилось позаду, минув і Новий рік, принісши на часину крихкі сподівання. Дроґо вже готувався до від'їзду. Слід було лише пройти формальний медичний огляд, як порадив майор Матті, а тоді — додому. Він постійно торочив собі, що в місті на нього чекає легке, веселе життя, але чомусь не відчував задоволення.
Вранці десятого січня він зайшов до медичного кабінету на горішньому поверсі Фортеці. Лікар Фердінандо Ровіна був добродій років п'ятдесяти. Його брезкле розумне обличчя мало ознаки сталої втоми. Він був убраний не в мундир, а в довгий темний піджак чиновника. Сидів за столом, де лежали книжки та папери. Несподівано з'явившись у його кабінеті, Дроґо помітив, що той нічого не робить, — просто нерухомо сидить і міркує про щось своє.
Вікно кабінету виходило на подвір'я, звідки долинали виляски мірних кроків: у цей вечірній час відбувалася зміна варти. Крізь шибки було видно протилежну стіну і напрочуд погідне небо. Після взаємних привітань лікар узяв слово, і Дроґо швидко переконався, що той добре знайомий з його справою.
— Круки мостять гнізда, а ластівки відлітають у вирій, — жартівливо зазначив Ровіна, виймаючи з шухляди теку.
— Ви, лікарю, мабуть, не знаєте, що я потрапив сюди випадково, — мовив Дроґо.
— Всі, хлопчику мій, потрапляють сюди випадково, — запевнив лікар. — Через більшу чи меншу похибку. Навіть ті, які залишилися тут.
Дроґо мало що зрозумів і лиш усміхнувся.
— Ні, я не осуджую вас, — вів далі Ровіна. — Ви, молоді, маєте рацію, коли відмовляєтесь пліснявіти тут. Там, у місті, для вас зовсім інші можливості. Я сам нерідко замислююсь: якби була нагода...
— Так у чому ж річ? — здивувався Дроґо. — Невже ви не можете домогтись переведення?
Лікар розвів руками, наче почув якесь нісенітне твердження.
— Домогтись переведення? Відслуживши тут двадцять п'ять років? Запізно, хлопчику мій, слід було думати раніше.
Мабуть, він чекав, що Дроґо й далі з ним сперечатиметься, але, побачивши, що лейтенант мовчить, узявся до діла. Запросив Джованні сісти, спитав його ім'я та прізвище і вписав їх у відповідну графу реєстраційного бланка.
— Отож, — почав він, — ви скаржитесь на порушення серцевої діяльності? Вашому організмові шкодить гірський клімат, еге ж? Так і запишемо.
— Можна й так, — погодився Дроґо. — Ви краще знаєтесь на цих справах.
— Чи не призначити вам відпочинок у зв'язку з хворобою? — спитав, підморгнувши, лікар.
— Дякую, — відповів Дроґо. — Але я не схильний зловживати...
— Як хочете. Значить, без відпочинку. Я у вашому віці не був такий нерішучий.
Замість сісти, Джованні підійшов до вікна й роздивлявся згори солдат, вишикуваних на засніженому дворищі. Сонце тільки-но сіло, скрізь густішали сині тіні.
— Через три-чотири місяці більше половини новачків хочуть поїхати звідси, — вів лікар із ноткою суму в голосі. — Я теж, якби не мій вік, зробив би так само, як ви... І все ж це було б помилкою.
Задивившись у вікно, Дроґо неуважно слухав лікаря. Раптом йому здалося, ніби жовтаві мури ростуть, тягнуться вгору до кришталевого неба, а за ними, ще вище, бовваніють прикрашені шапками снігу вежі, скісні оборонні споруди, плавають у повітрі редути і форти, яких раніше не бачив. Усе ще яскраво озорені західним сонцем, вони світилися, сповнені таємничим життям. Дроґо вперше збагнув, що Фортеця така величезна. Він побачив ген-ген високо одчинене в бік долини вікно. Там угорі могли бути люди,— можливо, навіть офіцери, з якими охоче б заприязнився. Його очам відкривалися геометрично чіткі тіні стін між бастіонами, підвішені над дахами вузькі мости, замкнені старовинні брами, закладені цеглою стрільниці, перехняблені під вагою літ довгі металеві огорожі.