— Яка дівчина? — спитав Мальбін. — Тут нема ніяких дівчат, лише дружини моїх слуг. Хочеш якусь із них?
— Біла дівчина, — відповів Корак. — Не здумай мені брехати — ти її викрав від друзів. Вона в тебе. Де вона?
— Це не я! — закричав Мальбін. — То все англієць, він намовив викрасти її. Він хотів поїхати з нею до Лондона. Вона й сама хотіла їхати. Його звуть Бейнс. От у нього й спитай, якщо ти хочеш знати, де дівчина.
— Я саме від нього! — сказав Корак. — Він мене й послав сюди. Дівчини з ним немає. А тепер годі брехати, кажи правду. Де вона? — Корак погрозливо ступив до шведа.
Мальбін побачив на його обличчі вираз рішучості й люті і здригнувся.
— Я скажу! — закричав він! — Не чіпай мене. Я розповім усе, що знаю. Дівчина була тут, але це Бейнс намовив її лишити своїх друзів, обіцяючи одружитися. Він не знав, хто вона, а я знаю, тому що за її повернення обіцяно велику винагороду. Мені потрібні були тільки гроші. Але вона втекла через річку на моєму каное. Я гнався за нею, але з'явився Бог зна звідки шейх, схопив її, напав на мене й прогнав. А потім прийшов Бейнс, розлючений, що втратив дівчину, і ледь не застрелив мене. Хочеш, то йди до шейха і спитай — він виховував її змалку, як свою доньку.
— То вона не донька шейхова? — спитав Корак.
— Ні! — відповів Мальбін.
— А хто ж вона? — спитав Корак.
Мальбін побачив можливість вигоди для себе. Єдина користь із того, що він знав, тепер полягала в можливості обміняти знання на життя. Він не сумнівався, що цей здичавілий мавполюд уб'є його, не вагаючись.
— Я скажу все, коли ти знайдеш її, — сказав він, — якщо ти пообіцяєш, що не вб'єш мене, і віддаси половину винагороди. Якщо вб'єш мене, то ніколи не дізнаєшся всього про дівчину, бо, крім мене, про це знає тільки шейх, а він нізащо, не скаже. Дівчина нічого не знає про своє походження.
— Якщо ти кажеш правду, я не вб'ю тебе, — сказав Корак. — Зараз я піду в селище до шейха, і якщо дівчини там немає, то повернуся і знищу тебе. А. щодо решти пліток, то якщо дівчина якось захоче дізнатися про своє минуле, ми прийдемо разом і знайдемо спосіб розквитатися з тобою за розповідь.
При слові "розквитатися" в Коракових очах з'явився такий вираз, що Мальбін радий був провалитися крізь землю. Вочевидь утекти немає можливості, цей чорт забере і його таємницю і життя, перше ніж він устигне щось зробити. Швидше б він забирався геть із своїм лютооким приятелем. Слон нависав над Мальбіном горою і лютим поглядом стежив за найменшим порухом шведа.
Корак увійшов до Мальбінового намету, щоб остаточно пересвідчитися, що Меріем тут немає. Коли він зник з очей Тантора, слон підійшов до Мальбіна впритул. Погляд тварини не віщував нічого доброго. Величезний хобот піднявся над ним, звиваючись змією, так що швед перелякано втиснувся глибше в гамак.
Тантор обнюхав і обмацав тіло переляканого Мальбіна і грізно засурмив. Його очиці заблищали. Нарешті він знайшов створіння, яке багато років тому вбило його подругу. Слон Тантор ніколи нічого не забував і не вибачав. Мальбін розгадав пекельні наміри звіра і закричав до Корака:
— Рятуйте! Рятуйте! Цей диявол уб'є мене!
Корак вибіг з намету саме в ту мить, коли слон уже схопив хоботом свою жертву, і все разом — гамак, запона й чоловік — злетіли над головою Тантора. Корак став перед твариною, вимагаючи, щоб той дав жертві спокій, але з таким самим успіхом він міг би наказати річці текти в зворотному напрямку.
Тантор гасав довкола, мов кіт, що вполював мишу, потім скинув Мальбіна додолу і вмить мало що не з котячою спритністю уклякнув біля нього і почав колотити розпростерте тіло величезними іклами, голосно сурмлячи в божевільному гніві. Та врешті, переконавшись, що в потовченій скривавленій людській постаті вже не лишилося життя, підняв те, що недавно було Свеном Мальбіном, вкупі з гамаком та накриттям, і жбурнув через колючу загорожу в джунглі.
Корак із жалем спостерігав трагедію, якої волів би не бачити. Він не любив шведа, навіть більше — ненавидів, але швед володів якоюсь важливою таємницею. Тепер вона пропала назавжди. Хіба що шейх міг її виказати. Але на це Корак сподівався дуже мало.
Мавполюд безстрашно підійшов до могутнього Тантора, ніби й не був щойно свідком убивства людини, подав знак, . щоб слон підійшов ближче, і підняв його на спину. Тантор скорився, враз зробившись лагідний, мов кошеня, і обережно посадив Корака нагору.
Ховаючись у джунглях, Мальбінові слуги дивилися, як загинув їхній господар, і тепер, сповнені страху, проводжали поглядами дивовижного білого воїна верхи на розлюченому звірі, що пірнув у джунглі тим-таки шляхом, яким прибув сюди.
25
Шейх грізно поглянув на бранця, якого двоє воїнів привели з півночі. Він вислав загін за Абдулом Камаком і сердився, що натомість йому прислали зраненого нікчемного англійця. Чому вони не порішили його там, де знайшли? Це, напевно, якийсь бідолаха крамар, що заблудився в джунглях. Користі з нього ніякої.
Шейх грізно накинувся на бранця.
— Ти хто такий? — спитав він французькою.
— Я пан Морісон Бейнс із Лондона, — відповів той.
Ім'я лунало промовисто, і старий розбійник подумав про можливий викуп. Його наміри щодо полоненого змінилися. Наміри, але не ставлення, — допит тривав.
— Що ти хотів украсти в моїй країні? — ревнув шейх.
— Я не знав, що Африка належить тобі, — відповів пан Морісон. — Я шукаю дівчину, яку вкрали з дому мого друга. Викрадач поранив мене, і мій човен понесло вниз за течією — коли твої люди схопили мене, я просто повертався назад до його табору.
— Дівчину? — спитав шейх. — Оцю? — І він кивнув ліворуч на кущі біля загорожі.
Бейнс поглянув у вказаному напрямку і вирячив очі з подиву: там, спиною до нього, підібгавши ноги, сиділа Меріем.
— Меріем! — вигукнув він і кинувся вперед, але один із його сторожів перехопив пана Морісона за руку і шарпнув назад.
Дівчина, почувши своє ім'я, підхопилася на ноги й озирнулася.
— Морісон! — скрикнула вона.
— Сиди там і не пхайся не в свою справу! — гарикнув на неї шейх і повернувся до Бейнса. — Отже, це ти, християнський пес, вкрав у мене доньку?
— Доньку? — вигукнув Бейнс. — Вона твоя донька?