В ебонітово-чорного Геркулеса він відібрав замашну палицю і зразу обернув її проти напасника. А далі супротивники дізналися від білого велетня, чиї опуклі м'язи випиналися під смаглявим оксамитом шкіри, по чім ківш лиха. Він ринувся на них із силою та люттю оскаженілого слона. Корак кидався навсібіч і знай гамселив нечисленних сміливців, що наважувались на двобій. Ставало очевидно, що хіба влучний удар списом спинить погром селища й поверне викрадену полонянку. Але старий Ковуду не міг дозволити, щоб у нього так легко вкрали дорогу здобич — дівчину. Досі вони провадили двобої з білим воїном, тепер же старий відкликав кількох одноплеміндів, які оточили бранку і двох учасників герцю щільним кільцем і лише відбивали наскоки чужинця.
Корак знов і знов кидався на той мур з людських тіл, наїжачений списами. Його напади знов і знов відбивалися, і все нові рани змушували бути дедалі обережнішим. Поступово знесилюючись, він нарешті зрозумів, що самотужки йому Меріем не врятувати.
Зненацька в голові його зринула рятівна думка. Він гукнув дівчину. Меріем уже опритомніла і відгукнулася.
— Корак іде, — крикнув він, — але він повернеться і визволить тебе від Гомагані. До побачення, Меріем. Корак ще прийде по тебе.
— До побачення! — гукнула дівчина. — Меріем виглядатиме Корака.
Не давши супротивникам отямитися, Корак блискавично помчав селищем, одним скоком вихопився на велике дерево і зник між його листям. Навздогін полетіла злива списів, та тільки зловтішний регіт долинув у відповідь із темряви джунглів.
13
Меріем знову зв'язали й під посиленою вартою залишили в хатині самого Ковуду, де вона цілу ніч і ще день крадькома виглядала, чи не йде вже Корак. Дівчина знала, что він знову прийде і таки визволить її. Для неї Корак був майже всемогутнім, він був усім найкращим, найдужчим у її дикому оточенні, взірцем хоробрості й лагідної чуйності. Ніхто досі не віддавав їй щодень стільки любові й уваги. Спогади раннього дитинства Меріем забулися в цій безугавній боротьби за виживання серед грізних джунглів. Коракові частіше доводилося бути диким і нещадним, ніж лагідним і чутливим. Його дикі друзі також не були сентиментальні. Це єднало в битвах і на полюванні. Якщо він вишкірювався і люто гарчав на них, боронячи своє беззаперечне право на впольовану здобич, вони не мали на нього зла в серці, вони поважали його за це, — адже він умів не лише здобувати, а й оберегти здобич.
Та з Меріем він виказував лише людський бік своєї вдачі. До її ніг складалися плоди його зусиль. Здебільшого заради Меріем гарчав він на кожного, хто підходив надто близько до свіжини. Коли він мерз у дощову негоду чи відчував спрагу в посушливі дні, то все ж таки думав насамперед не про себе, а про Меріем; сам зігрівався після того, як ставало тепло їй, вгамовував спрагу тільки після неї, — взагалі, спершу дбав про неї, а вже потім вирушав залагоджувати свої власні справи.
Найкращі хутра прикрашали гарні плечі його Меріем, розкішні хутра вистилали її неповторне ложе. Запашні трави плелися довкола домівки.
Не диво, що Меріем любила свого Корака. Любила, як менша сестра старшого брата, дуже уважного і доброго. Про жіночу любов до чоловіка вона не знала.
І тепер, лежачи в негритянській хатині, вона очікувала Корака. Вона мріяла, порівнювала його з шейхом, своїм батьком, здригаючись на саму думку про старого, похмурого, сивого араба. Навіть чорношкірі дикуни не поводилися з нею так жорстоко. Вона не знала їхньої мови і тому не розуміла, чому її полонили. Вона знала, що, буває, люди їдять людей, і гадала, що її з'їдять, хоч досі від негрів їй не було ані найменшої кривди. Якби ж то знати, що сюди, в це віддалене селище, вирушив посланець із пропозицією до шейха про викуп.
Вона та й сам Ковуду не могли знати, що посланця перехопили "сафарі" Єнсена й Мельбіна. Той із звичною для тубільців балакучістю розповів усе про своє доручення чорношкірим слугам двох шведів. Вони ж, не довго думаючи, переказали все своїм панам. Щойно посланець залишив табір, як озвалася гвинтівка, і він покотився в кущі з кулею в спині.
Через кілька хвилин Мальбін повернувся до табору і сказав, що полював на доброго кабана і схибив. Шведи знали, що слуги ненавидять їх і при першій нагоді донесуть Ковуду про змову проти вождя. Шведи не настільки покладалися на силу зброї і відданість спільників, щоб наражатись на сварку з бридким старим вождем.
Невдовзі після цього трапилася пригода з бабуїнами та дивним білим дикуном, що уклав спілку з тваринами проти людей. Лише завдяки карколомній спритності та міці своїх гвинтівок шведам пощастило вислизнути від розлючених мавп, і ще кілька годин по тому оскаженілі пекельні створіння з несамовитим ревінням ущент нищили їхній табір.
Шведи з гвинтівками в руках відбивали незліченні страхітливі атаки різних супротивників, яким бракувало для звитяги лише вмілого проводиря. Час від часу двоє чоловіків помічали в лісі серед бабуїнів безволосу постать дикуна, і сама думка про те, що він може очолити напасників, наганяла на шведів жах. Вони б залюбки розквиталися з ним кулею за нацьковування бабуїнів та смерть помічників.
— Схоже, що це той самий, якого ми обстріляли кілька років тому, — сказав Мальбін. — Того разу він був з горилою. Ти його добре роздивився, Карле?
— Так, — відповідає Єнсен. — Я стріляв у нього з відстані десь так п'яти кроків. Схожий на європейця, зовсім молодий. Нічого потворного чи звироднілого, як буває в тих випадках, коли який-небудь навіжений оселиться в лісі, вештається брудний і голий, і сусіднє селище називає його дикуном. Ні, цей'хлопець іншого гатунку — і саме тому його слід остерігатися. Щойно я зібрався вистрелити, як він зник. Якщо він ще раз очолить атаку на нас, то наше життя буде під загрозою, коли не вдасться покласти його з першого пострілу.
Але білий велетень більше не керував нападом бабуїнів, і врешті розлючені звірі дали спокій переляканим "сафарі" — пішли в джунглі. Наступного дня шведи підходили до селища вождя Ковуду, де, як вони знали через бідолаху-посланця, перебувала полонянка, Вони не знали, як дійти кінця своїй мандрівці. Сил не було. В минулі роки вони долали значні відстані, силоміць забираючи данину, хоча чемністю та хитрощами можна було здобути значно більше; але тепер їм було непереливки — настільки, що коли загін прибув до відлюдного селища, то чисельність його зменшилася, а полохливість зросла.