— Панове!
Обидва повернулись до нього.
— Цілком очевидно, що дуже багато що залежить від цілковитої певності цього порівняння! Тому я прошу вас залишити в моїх руках усю цю справу до повернення пана Дескера, нашого експерта. Це справа лите кількох днів!
— Я сподівався довідатись про це негайно, — сказав д'Арно. — Пан Тарзан їде завтра до Америки!
— Я обіцяю вам. що ви зможете зателеграфувати йому про наслідки щонайпізніше за два тижні! — відповів урядовець. — Але якими вони будуть, я не наважуюсь сказати. Подібність є. але ліпше залишити це на розсуд пана Дескера.
27. ВЕЛЕТЕНЬ ЗНОВУ
Перед старим будинком на вулиці однієї з околиць Балтімора зупинилося таксі.
З нього вийшов гарної статури пан, років під сорок, з різкими правильними рисами обличчя, заплатив водієві і відпустив його. Через хвилину пасажир входив до бібліотеки будинку.
— О, пан Канлер! — вигукнув старий, підводячись йому назустріч.
— Добрий вечір, вельмишановний професоре! — вигукнув прибулець і сердечно привітався з ним.
— Хто відчинив вам? — спитав професор.
— Есмеральда.
— В такому разі вона повинна повідомити Джейн про те, що ви тут! — сказав старий.
— Ні, професоре", — заперечив Канлер, — я прийшов, аби побачити вас!
— Дуже люб'язно з вашого боку! — сказав професор Портер.
— Професоре, — вів далі Роберт Канлер дуже повільно, так, немовби ретельно зважував кожне слово. — Я прийшов нині, щоб побалакати з вами про Джейн. Вам відомі мої наміри, і ви були достатньо ґречні, щоби змиритися з моїми залицяннями.
Професор Архімедес Кв. Портер завовтузився в кріслі. Він завжди ніяковів, коли про це заходила мова. Він сам не міг утямити чому. Бо ж Канлер — чудова пара його доньці.
— Але Джейн… — казав Канлер. — Я не можу зрозуміти її! Вона поводиться зі мною казна-як! Я постійно відчуваю, що вона з полегкістю зітхає щоразу, коли я з нею прощаюся!
— Годі, годі! — мовив професор Портер. — Годі, годі, пане Канлере! Джейн вельми слухняна донька. Вона виконає те, що я їй скажу!
— Отже, я ще можу сподіватися на вашу підтримку у майбутньому? — спитав Канлер.
— Звісно, добродію, звісно, добродію! — вигукнув професор Портер. — Як ви могли сумніватися в цьому?
— Цей юнак, Клейтон, ви знаєте, — сказав Канлер, — він вештається тут уже кілька місяців! Я не знаю, як ставиться до нього Джейн; але, поза титулом, кажуть, він успадкував від батька чималі угіддя, і не дивно буде, якщо він врешті-решт доб'ється її, якщо лише… — І Канлер зробив паузу.
— Годі, годі, пане Канлере! Якщо лише що?
— Якщо лише ви не вважатимете за потрібне зажадати від Джейн, щоб ми негайно повінчалися!
— Я вже казав Джейн, що це було б бажано. — сумно промовив професор Портер, — особливо тому, що ми не спроможні більше залишатися в цьому будинку.
— Що вона відповіла? — спитав Канлер.
— Вона сказала, що ще не збирається ні за кого виходити заміж, — відповів професор Портер, — і що ми можемо перебратися жити на ферму в Північному Вісконсіні, яку їй заповідала мати. Вона дає трохи більше того, що потрібно на прожиття. Орендатори чудово жили на ній і ще могли посилати Джейн щороку якийсь дріб'язок. Вона вирішила, що ми вирушимо туди на початку наступного тижня. Філандер та пан Клейтон уже поїхали, щоб приготувати все до нашого приїзду.
— Клейтон поїхав туди? — вигукнув виразно засмучений Канлер. — Чому не сказали мені? Я би з задоволенням з'їздив туди й потурбувався, щоб там усе було добре.
— Джейн вважає, що ми й так надто багато чим вам зобов'язані, пане Канлере, — промовив професор Портер.
Канлер не встиг відповісти, бо за дверима пролунали кроки і до кімнати увійшла Джейн Портер.
— О, прошу вибачення! — вигукнула вона й зупинилася на порозі. — Я думала, тату, що ви самі!
— Це я. Джейн. — сказав Канлер і підвівся. — Чи не хочете ви взяти участь у родинній нараді? Ми саме про вас говорили.
— Дякую, — мовила Джейн, заходячи й сідаючи на запропонований їй стілець. — Я прийшла лише для того, щоб сказати татові, що Тобі завтра вранці зайде з коледжу, аби спакувати свої книжки. Я прошу вас, тату, напевне сказати йому, що ви хочете взяти з собою. Будь ласка, не беріть усю бібліотеку до Вісконсіну, ви взяли б її хоч би й до Африки, якби я не заперечувала!
— Чи заходив Тобі? — спитав професор Портер.
— Так, я щойно від нього. Вони з Есмеральдою балакають на релігійні теми біля чорного ходу.
— О, то я неодмінно зараз же повинен побачити його! — вигукнув професор. — Перепрошую, діти, я на хвилинку! — І старий квапливо вийшов.
Щойно він зник, як Канлер звернувся до Джейн.
— Послухайте, Джейн! — різко сказав він. — Скільки ще часу все це триватиме? Ви не відмовились вийти за мене, але й не пообіцяли! Я вирішив завтра отримати дозвіл, тож ми зможемо спокійно обвінчатися до вашого від'їзду у Вісконсін. Я не надто охочий до шику й блиску і переконаний, що й ви також!
Дівчина завмерла, але й далі трималася спокійно.
— Ваш батько бажає цього, — додав Канлер.
— Так, я знаю.
Вона говорила майже пошепки.
— Чи ви усвідомлюєте, що купуєте мене, пане Канлере? — сказала вона врешті рівним, безбарвним голосом. — Купуєте за якісь нещасні долари? Звісно, ви це знаєте, Роберте Канлере, і саме надія на такий стан речей змусила вас видати татові гроші на цю необдуману експедицію, яка була б напрочуд вдалою, коли б не певна загадкова обставина. Але ви, пане Канлере, були б уражені дужче за інших! Ви й хвилини не сумнівалися, що пошуки будуть невдалі! Ви надто добрий бізнесмен для цього. І ви надто спритний бізнесмен, аби давати гроші на пошук скарбів або позичати їх без застави, — якщо не маєте на меті щось особливе.
Ви знали, що без застави честь Портерів надійніше потрапить вам до рук, аніж за наявності такої! Ви обрали такий спосіб змусити мене вийти за вас заміж, що й запідозрити не можна було, що ви мене змушуєте! Ви ані разу навіть не затнулися про борг! Від усякої іншої людини я сприйняла б це, як вияв великодушності й шляхетної вдачі. Але ви ще та цяця, пане Роберте Канлере! Я знаю вас краще, аніж ви собі думаєте.
Я, звичайно, вийду за вас заміж, якщо не буде іншого виходу, але бажаю, щоб перед тим ми раз і назавжди зрозуміли одне одного!