При сильній хвилі небезпечно було переводити на "Стрілу" команду, тож, оскільки на ній не було помітно жодних ознак життя, вирішили зачекати, доки море вгамується, але в цей час до борту підповзла людина й кволо помахала їм, уклавши в цей помах весь свій відчай.
Негайно спорядили човна, і після першої ж спроби він вдало пришвартувався до "Стріли".
Видовище, яке відкрилося французам, коли ті піднялися на палубу некерованого корабля, було справді страхітливе!
Понад десяток мертвих та вмираючих людей перекочувалося по палубі при кожному нахилі корабля, мертві поміж живими.
Двоє тіл були наполовину обгризені, неначе вовками.
Пересаджена команда невдовзі нап'яла потрібні вітрила, живих членів нещасної залоги перенесено донизу і вкладено в ліжка.
Небіжчиків загорнули в брезент і прив'язали до боту, щоб. перш ніж скинути їх у море, товариші могли їх розпізнати.
Ніхто з живих не був притомний, коли французи піднялися на палубу "Стріли". Навіть бідолаха, що подав останній відчайдушний заклик, зомлів, так і не довідавшись, чи його помічено, а чи ні.
Французькому офіцерові недовго довелося докопуватися до причини цих жахів: коли почали шукати воду або горілку, щоб привести до тями непритомних, то виявилося, що на нещасливому кораблі не лише немає ані того, ані Іншого, але не знайшли ані крихти будь-якої їжі.
Офіцер негайно просигналізував на крейсер, щоб прислали води, ліків та харчів, і наступний човен здійснив небезпечний перехід до "Стріли".
Коли вжили збудливих засобів, дехто з матросів опритомнів і розповів усю історію. Частина її нам відома аж до вбивства Снайпса та його поховання на скрині з золотом.
З'ясувалося, що гонитва крейсера так наполохала заколотників, що вони, навіть коли втратили переслідувача з очей, ще кілька днів продовжували йти у відкритий Атлантичний океан, але коли усвідомили брак запасів води та їж! на кораблі, то знову повернули на схід.
Через те що вони не мали на борту нікого, хто міг би керувати судном, знов почалась суперечка про місцезнаходження, а оскільки після триденного курсу на схід вони не побачили землі, то повернули на північ, гадаючи, що сильні північні вітри, які панували тоді весь час, знесли їх на південь від південного кінця Африки.
Упродовж двох днів заколотники йшли на північний схід, але потім потрапили у штиль, який тривав близько тижня. Вода закінчилася, а ще через день не стало й харчів.
Становище швидко погіршувалось. Один матрос збожеволів і стрибнув за борт. Інший розтяв собі вени і пив власну кров.
Коли він помер, його також викинули за борт, хоча поміж них були й такі, що пропонували залишити тіло на борту.
За два дні до цієї зустрічі з крейсером вони так ослабли, що більше не могли керувати вітрильником, і того самого дня померло ще троє людей. А наступного ранку решта побачила, що одне з тіл погризене.
Увесь цей день люди лежали й зирили одне на одного, мов хижаки, а наступного ранку вже двоє тіл були обгризені мало не до кісток.
Вовкулача їжа зовсім не зміцнила знесилених, адже страждали вони од відсутності води. Але тут з'явився крейсер.
Коли всі, хто міг, опритомніли, цілу історію переказано французькому капітанові, але матроси "Стріли" були надто дрімучими невігласами, щоб достеменно вказати, у якому місці берега вони були висадили професора та його супутників, тож крейсер повільно рушив попід берегом, час від часу стріляючи з гармати й уважно оглядаючи його у підзорні труби.
Ночами французи ставали на якір, щоб не оминути жодної ділянки берега, і трапилось так, що цю ніч простояли саме біля того берега, де стояла хатина, яку вони шукали.
Сигнальних гарматних пострілів, зроблених напередодні, потерпілі не чули, напевне, тому що під цю пору блукали в гущавині джунглів, шукаючи Джейн Портер, а тріск галуззя під їхніми ногами заглушував слабкі, віддалені звуки пострілів.
Коли вже і рятівники, і врятовані розповіли одне одному про свої пригоди, вернувся човен із зброєю та спорядженням для пошукового загону.
А ще через кілька хвилин невеликий загін з двома французькими офіцерами, професором Портером та Клейтоном на чолі вирушили в сумний та безнадійний похід крізь непролазні джунглі.
20. СПАДКОВІСТЬ
Коли Джейн переконалася в тому, що дивний лісовий велетень, визволивши її з горилячих лан, узяв її за полонянку, вона зробила відчайдушну спробу вирватись, але дужі руки, які несли дівчину так легко, неначе то було новонароджене немовля, лиш трішки міцніше стисли її.
Довелося відмовитись від марних спроб, і Джейн лише позирала з-під напівопущених вій на обличчя людини, яка впевнено несла її крізь зарості.
То було обличчя небаченої краси!
Воно було досконалим взірцем мужності, не заплямованої ніякими ницими помислами чи бридкими пристрастями. Щоправда, Тарзан був убивцею людей та звірів, але вбивав він їх без зловтіхи, як мисливець, за винятком нечастих випадків, коли вбивав з люті, однак це була не та стійка люта ненависть, яка накладається на риси обличчя й спотворює їх.
Вбиваючи, Тарзан частіше усміхався, аніж хмурнів, а усмішка — то запорука краси.
Особливо впала в око дівчині, коли юний велет напав на Теркоза, яскраво-багряна смуга від лівого ока Тарзана до волосся над чолом, але, роздивляючись його риси нині, Джейн переконалась, що ця смуга зникла, і тільки вузький білий шрам позначав те місце, де вона раніше проступала.
Коли дівчина заспокоїлася, Тарзан трохи послабив стиск.
Одного разу він зустрівся з нею поглядом і посміхнувся, а Джейн заплющила очі, піддавшись чарам прекрасного обличчя звитяжця.
Трохи перегодом Тарзан перейшов на дерева, і Джейн, чудуючись, чому вона не відчуває страху, почала усвідомлювати, що ще ніколи не знала більшої безпеки, аніж тепер, в обіймах цієї сильної дикої істоти, яка несла її бозна-куди й до якої долі, — дедалі глибше в моторошну глушину первісного лісу.
Коли дівчина заплющувала очі й починала думати про майбутнє і її метка уява малювала різні страхи й жахи, то варто було їй лише підняти вії і позирнути на шляхетне обличчя, щоб від усіх лихих передчуттів не лишилось ані сліду.
Ні, він ніколи не завдасть їй кривди! Джейн переконувалась у цьому, читаючи в гарних рисах і відкритому сміливому погляді його очей великодушність.