Але з того часу Сошенко відчув на собі ще більшу відповідальність.
Малярський сезон закінчився, відкриття театру відбулося. Тарас був вільнішим. Сошенко скористався напівдозволом-напівзапрошенням Ширяєва і вже не раз і не два заходив до нього на Загородній проспект і забирав Тараса.
Яке це було щастя!
— Ходімо сьогодні в Ермітаж! — казав Сошенко. — Я покажу тобі Веласкеза.
— Ходімо сьогодні до Академії, я покажу тобі "Останній день Помпеї".
А якось він сказав:
— Ходімо сьогодні до нашого Великого Карла, там і Аполлон буде, і ще товариші.
— Хіба це можливо? Ні, я нізащо не піду,— навіть злякавшися чогось, ніяково мовив Тарас.
— Ну, що ти! Він сам казав, щоб я привів тебе. Адже він хвалив твої малюнки. І ти не бійся його: нам, правда, всім попадає за нашу мазню, але він наш найкращий друг і товариш...
Додому Тарас повертався, як п'яний. Це не сон. не казка, не мрія. Він справді був у кабінеті, оздобленому червоною матерією. Великий Карл по-домашньому, в червоному халаті, розмовляв, жартував із ним, дивився його малюнки, хвалив, робив зауваження. Увечері прийшов до Брюллова в гості поет Жуковський. Тарас хотів утекти, але його не пустили. Жуковський за руку, як з усіма, привітався з ним, а потім розглядав нову каотину Карла Павловича "Зняття з хреста", і його так зворушила Марія Магдаліна, що чутливий, м'якосердий поет заплакав.
Сошенко і Мокрицький проводили Тараса додому. Тарас тримав у руках книги — античну історію Греції і Риму. Це радив читати Карл Павлович, і хлопці, звичайно, поспішили дістати для Тараса. А в кишеню його благенького пальта дбайливий Сошенко поклав дві свічки, щоб Тарас міг читати увечері і вночі на своєму горищі.
— Де ти був? Де ти тиняєшся весь час? — різко спитав хазяїн.
"На Олімпі. Я був на самому Олімпі, серед його богів", хотілося відповісти Тарасові. Хіба не богами з Олімпу були його нові знайомі?
— Я був у Карла Павловича Брюллова. Він похвалив мій малюнок, — тремтячим від щастя голосом сказав Тарас.
— У Брюллова? — вирячив очі хазяїн. —Ти забріхуєшся, хлопче. Що, йому більше діла нема, як з тобою возитися? Іди проспись...
І коли вже кроки на сходах затихли, буркнув:
— З глузду з'їхав... — і махнув рукою.
А Тарас запалив свічку і, вмостившися на своєму сіннику, жадібно ковтав сторінку за сторінкою надзвичайні міфи; і коли вже засинав, плуталися в напівсні-напівсвідомості образи міфологічних богів і його нових друзів з Олімпу, і щаслива усмішка осяяла його лице.
— А сьогодні я познайомлю тебе з твоїм земляком, — повідомив якось Сошенко. — Сьогодні субота. Ходімо на вечорниці.
— Які вечорниці? Тут, у Петербурзі? — здивувався Тарас.
— Ну, це я так жартома зву. Ходімо до Гребінки, Євгена Павловича. Це ж наш земляк, він і пише українською мовою, побалакаємо з ним. А то тут і рідну мову забудеш,— засміявся Сошенко.
Ні, він, Тарас, не забував і тут української мови. З тої літньої білої ночі він не припиняв уже своїх спроб писати. Рідко тільки виривав він на це час.
Яким рідним, давно забутим теплом і затишком повіяло на Тараса від простенької квартирки в приміщенні кадетського корпусу, де працював вихователем український байкар Євген Павлович Гребінка. Він мав досить значний успіх серед петербурзьких літераторів. Його друкували журнали, бо його повісті й оповідання любили читати. У Гребінки завжди залюбки збиралися. А ще до того у Гребінки була пристрасть — усіх пригощати, особливо в тих випадках, коли з Полтави від рідних прибували посилки.
— Оце й є Тарас, про якого я вам казав, — представив Тараса Сошенко, і, глянувши на привітного хазяїна, почувши його полтавську м'яку вимову, Тарас мало не розплакався. Тут був і другий земляк, Григорович, і з ним одразу переговорив Сошенко про Тараса, як радив старий Венеціанов. За столом гостинний хазяїн все підкладав у тарілки і підливав у чарки. Після вечері він із скромною гордістю показав останню свою книжку — переклад пушкінської "Полтави".
— Мені пропонують підготувати друге видання, — сказав він. — Може б ви, — звернувся він до Тараса,— спробували зробити ілюстрації до "Полтави"?
— О, коли б тільки зумів!
— А зараз почитайте, Євгене Павловичу, просимо! — попросили гості.
— Як би я хотів побачити і самого Пушкіна! Адже він тут, у Петербурзі...— тихо вимовив Тарас.
ВІН ПОБАЧИВ ПУШКІНА
Він побачив і самого Пушкіна.
За кілька днів до цього Мокрицький з захопленням розповідав Тарасові:
— Ох, який вчора був вечір у нашій майстерні. Ніколи в житті не забуду.
Йому не терпілося швидше розповісти, а Тарасові, звичайно, не терпілося швидше почути.
— Розкажіть!
Аполлона не треба було просити двічі.
— Вчора було стільки відвідувачів у нашій майстерні.
— У вас завжди збирається багато людей... — мовив Тарас.
— Але вчора, вчора з Жуковським приходив Олександр Сергійович Пушкін.
— Пушкін? — недовірливо глянув Тарас. — І ви бачили самого Пушкіна?
— Я його вже не вперше бачив, — з дитячою гордістю відповів Аполлон. — Я бачив його вже двічі у знайомих, і він удруге пізнав мене і потиснув навіть руку. Якби ти знав, що я відчував! Він сказав мені: "Тільки не одружуйтеся, а Італії вам не минути". А от учора, вчора цілий вечір вони були у нас...
— Ну, розкажіть по порядку, — прохав Тарас.
— Увечері по обіді Карл Павлович ліг спочивати, а я сів читати йому Вальтер Скотта. Він любить, коли йому читають уголос.
Тарас з заздрістю подивився на Аполлона. Він сидить, як дома, у Карла Брюллова, читає йому...
— І раптом заходить Лукіян,—продовжував Аполлон,— і каже, що приїхали Василь Андрійович Жуковський і Олександр Сергійович Пушкін.
Я пішов у студію, щоб не заважати їм, але незабаром Карл Павлович покликав мене, щоб я приніс портфель з його малюнками.
— І ви його побачили, — тремтячим голосом спитав Тарас,— зблизька?
— Отак, як тебе, — радісно відповів Аполлон.—Який він! Якби ти знав, який він! Саме життя! І такий простий, веселий. Я щасливий, Тарасе. Це ж два генії — наш Карл
Великий і Пушкін. Хіба дивно, що вони відразу зрозуміли один одного і здружилися? Я думаю, так тільки у геніїв і буває. Простим смертним ще треба приглядатися одному до одного, пуд солі, як то кажуть, з'їсти. А таланти з того починають, чим прості люди закінчують. З яким захопленням розглядав Олександр Сергійович малюнки нашого Каролуса! А як дійшов до малюнка "З'їзд на бал до австрійського посла в Смірні" — Карл Павлович нещодавно його закінчив,—як глянув Олександр Сергійович, як заллється сміхом, кричати, стрибати почав, ну, зовсім дитина! Та хіба можна дивитися без сміху на цей чарівний кумедний малюнок? Уяви собі — смірнський поліцмейстер, товстий, круглий, спить посеред вулиці на килимі і подушках. На цю кумедну постать не можна без сміху глянути. Пушкін не міг розстатися з цим малюнком, сміявся, аж сльози виступили. Хоче слово вимовити і не може: "Друже, милий,—каже нарешті Карлові Павловичу, — подаруй мені цей малюнок. Прошу тебе!" А малюнок цей уже належить графині Салтиковій, щоб її чорти побрали. "Не можу,— каже Карл Павлович, — слово честі, не можу". А Пушкін теж не може відірватися від малюнка. "Подаруй, каже, брате, я навколішки перед тобою стану". І справді навколішки став. Я думаю: "Невже Карл Павлович відмовить? Пушкін, Олександр Сергійович Пушкін навколішки стоїть". І я в думках Салтикову до всіх чортів посилаю. А Карл Павлович своє: "Не можу, брате, розумієш, віддав уже, треба слова додержувати. Я тобі інший зроблю, копію, і з тебе самого портрет напишу. От приїдеш після четверга — почнемо".