Тараса дивує таке всезнайство товариша.
-1 як то ти все знаєш?
— Ов! Дід пасічник, а я щоб не знав.
Тарас задумується — скільки ж то є всякого знання на світі!
XVII
А Совгиреві таки не везе з новим батюшкою. Як не старається, а ніяк не може угодити. А тут ще випадок один трапився. Та такий, що хто його знає, як про нього й розповідати.
Як відомо, три останні дні Страсного тижня, а потім і увесь великодній тиждень псалтир зовсім не читається у церкві. Отже, старі дяки використовували це в той спосіб, що закладали псалтир в шинку, аби дістати яку чарчину-другу в найтяжчі часи безпереривного галалакання.
Совгирь із захопленням оповідав, як цей прекрасний звичай старанно зберігся у совгиревому рідному селі.
— Дякував у нас тоді отець Панкратій. Любитель був, покойник, муху роздавить. То оце в середу на преждеосвященній обідні як прочита, було, кахтизму, так уже й не кладе псалтирі на клірос: так і держить під пахвою, щоб титар не одібрав. І як тільки обідня скінчилася — до Сруля (у нас Сруль був) і заставить за кварту горілки.
Совгирь реготав. Очевидно, це йому страшенно подобалося.
Проходить Великдень, наступає Хомина субота. А то ж читається на вечірні перша кахтизма — треба книжки. То вже титар і зачіпа.
— Отче Панкратіє! А де ж книжка?
— Яка книжка?
— От тобі й раз! Та псалтира ж.
— А де ж вона? Там те їй і треба буть.
— У тім то й штука, що її там нема, де їй треба буть. Мабуть, вона там, де їй зовсім не треба буть.
— А де ж їй не треба буть, Семене Даниловичу?
— Та у Сруля в шинку. Це вже неподобна річ: священний, можна сказать, предмет — і поневіряється у нечестивих руках.
— Хм... диво. А як же ж цей священний предмет та у нечестиві руки попав?
— Та годі вже вам, отче Панкратіє! Ви скажіть краще — чи будете викуплять чи ні?
— Я знаю кахтизму напам’ять, то мені книжки не треба. А вам якщо вона потрібна, то й викупляйте.
Совгирь аж прямо закочується з реготу, так йому то подобається.
Так от надумав він поновити той стародавній прекрасний звичай і тут у Кирилівській церкві. Не так ради горілки, як для жарту.
Але, по простоті своїй, занадто багатьом людям розказав про свій намір: от дивіться, громадяни, як я потирю Совгирю у середу...
На біду, це дійшло до вух отця Григорія. Батюшка намотав собі це на вуса й по-ієзуїтському почав вижидати.
Прийшла й середа. Тільки що Совгирь, підморгуючи посвященним, лапнув псалтирю під пахву, а отець Григорій виглядає з-за завіси. Але ще нічого не говорить, йому хочеться більше понизити несимпатичного дяка.
Скінчилася служба. Прихиляючися, мов крадучись (теж для сміху), почав виходити Совгирь разом із людьми. Але небагато й пройшов, як іззаду почувся голос:
— Отче Сахроне!..
Совгирь оглянувся і омлів. На амвоні в повнім облачению стояв отець Григорій і лице його дихало гнівом.
Мов переляканий хлопчик, вернув Совгирь назад і став перед грізними очима пастиря, ховаючи руку з псалтирем за спину. Люди, що почали були виходити з церкви, зупинилися й прислухалися з цікавістю.
— Що ти там держиш?
— Та це я той... я книгу...
— Яку книгу? Покажи.
Совгирь дав попові книгу. Той детально її оглянув, мов букашку невідому.
— Та це ж псалтир? Се церковна книга? Куди ж ти її ніс?
— Я той... я хотів... я...
— Ага, розумію. Це ти хотів віднести священну.книгу до шинку ради тої нещасної чарки горілки? Це ти, як Іуда Христа за тридцять серебряників, хотів продати честь храму Божого і свою честь, яко причетніка? Священну книгу, в якій написані божі словеса, ти хотів віднести до корчми, де її кинули б під шинквас, разом із старими чобітьми й іншими закладами? Це ти надумав знущатися із святої релігії православної, це ти... — та як пішов, як пішов!
Совгирь то блід, то червонів, а то вже став, понуривши голову, та тільки дивився в землю. А піп іще дужче, а піп іще лучче — і закінчив велегласно:
— Становись на коліна і бий тридцять поклонів!
Збитий, принижений Совгирь мусив становитися й бити поклони.
А люди усміхаються: попавсь Совгирь?..
Увечері Совгирь, хоч і без псалтирі, потяг до корчми. Воно б не годилося, бо страсна седмиця, але чорт її бери, коли така образа.
— Завіщо? Що я йому зробив? Оганьбив, осміяв...
Компаньйони потішали.
— Та плюнь, Совгирю! Велико діло — тридцять поклонів.
— Не в поклонах річ. Поклонів я можу й двісті, а навіщо він мене зганьбив привселюдно? А я... ех!.. Якби не ця доля проклята, я б йому тепер начальником був! Він би до мене з поклоном ходив!
— Це вже ти, Совгирю, по п’яному ділу задаєшся...
— Я не п’яний, а душа в мене болить. А що він був би у мене під началом, так це я правильно кажу. Бо він семінарист, а я ака-де-міст!
— Не мели, Совгирю, пустого. Ну який з тебе академіст? Ти не знаєш навіть із чим ту академію їдять.
Совгирь поник головою.
— Постраждав, а за що, і сам не знаю. Розбилося все життя, а защо — і сам не знаю. Ех, доле ж ти моя розпроклята! Що був би тепер благочинним, а може, й архієреєм — хіба я знаю, чим би я міг бути? А от замість того — усяке сміється з тебе, усяке скільки хоче назнущається і немає тобі, бідолашному, місця на землі.
І в словах Совгиря, почулося стільки щирої непідробленої гіркості й болю, що навіть насмішкувата, до всьсго іронічна корчма притихла.
Совгирь ніколи не розповідав про себе, отже люди не знали, хто він і звідки. І от тільки сьогодні образа, яку він чомусь занадто гірко відчув, збудила в ньому охоту показати, що він зовсім не те, чим зробила його доля, що він заслуговує й на пошану, що властиво не слід би першому-ліпшому попику, який учора тільки став на парафію, отак привселюдно знущатися.
І Совгирь забув, що це корчма. Перед ним були тільки люди, і він не комусь, а людям оповів гірку повість свого невдалого життя.
І люди відчули. Тихо сиділи, як у церкві. Ніхто де перебивав, ніхто не докидав іронічних реплік.
— Київ...Хто з вас що знає про Київ? Приїде у сто літ раз із шкуратками або з обіддям, простоїть день на базарі та й хвалиться: я, каже, у Київі був. На базарі ти був, а не в Київі!
— А я жив у Київі. Та ще як жив! Академія тих часів була — ого! Гордість усього міста.
Бурса наша тоді містилася на березі Дніпра. Не знаю, де вона тепер, а тоді була там. Коло бурси крамниці гамаліївські, а коло крамниць з одного боку був двір Сафоновича, попа Успенської церкви, що на Подолі, а з другого — двір магістратського підданого Микити Воловика. У цього Воловика у дворі було дві хати. В одній жив він сам із сім’єю, а в другій Климов Сидір. Він у магістраті кимось там служив.