— Ідуть парубки зганяти дівчат. А ті ніби не хочуть: і тікають і кричать, а у самих аж жижки горять до того торгу. Бо той, хто купить, той, як водиться, й заміж потім бере.
— Ну, як ото усі зійшлися, вилазить "пан коморник" на бочку, витягає аркуш паперу й починає читати. Тут уже, хто як може. Інший таке вигадає, що рачки всі од сміху лазять. А далі, то вже починається торг.
— Виводять дівку. Пан коморник починає вихваляти, каже, що це найкраща ялівка, що вона варта сто рублів. А люди вигадують що-небудь для сміху. Хлопець, котрий має. щось до тої дівки, купує її за скільки там у нього сила й ідуть обоє до отої "стайні". Там сидять собі, балакають. А торг іде далі.
— Продані коровки сидять із своїми парубками, а яких ніхто не хотів купити — плачуть, бо то ж стидно. Ну, та то рідко буває. Хіба зозла який парубок: "І сам не куплю й другому не дам". Або назло своїй дівці купує яку іншу — та то вже таке парубоцьке діло. Ну, тільки весело це все дуже у них.
Дідусь так гарно оповідає, що Тарасик і за бабів забув. Оглядівся, як вони вже пішли.
Пішов і собі додому. І все чомусь сам собі усміхається. Чомусь йому завжди весело стає, коли чогось нового довідається.
XVI
Настав піст. Батюшка отець Григорій знову вигадав новину: на часах становиться коло врат лицем до народу й читає "Царю небесний", трисвяте й "Отче наш". А на заутрені — "Помилуй мя, Боже" й по дев’ятім часі символ віри.
Дядьки і цю новину сприйняли байдуже.
— Вигадує наш піп ні таке ні сяке.
— Та це нічого, а от суботи, так я того не вхвалив.
Це отець Григорій повів компанію, щоб у суботу, де б ти не був і що б ти не робив, а як бовкне дзвін на церкві до вечерні, так щоб у ту ж мить кидав роботу.
Це вже цілком не прийшлось до смаку мужикам,
" Ну, нехай, як я дома. А як я на полі й зосталося мені доорати може який раз-другий пройти? Так я оце кидай?
— А як далеко їхати? Та я не те що не кину, а й ночі захватю, щоб виорати та не їхати вдруге. Ні, це пустяк діло.
Взагалі якось на всі старання отця Григорія селянство крутило носом. Взять хоч би мисочки. Споконвіку пішло, що у великий піст на обідні по суботах, а хто охочий, то й по п’ятницях, ставлять люди мисочки. Порядок такий: три пісних паляниці, три калачі й три книші. Хто хотів — додавав із своєї щедрості пирогів із капустою або горохляників.
І знов же таки споконвіку зверху на мисчину клалася чехоня або оселедець. Але отець Григорій не любив ні чехоні, ні оселедців і тому запропонував своїм прихожанам замість оселедця класти верху... цукор.
Це вже було трохи занадто. Викликало навіть обурення.
— Отаке ще вигадай!.. Та де ж ми його, в чортового батька, прости мою грішну душу, де ж ми його візьмемо, того сахарю? Він же у нас по городах не росте. І в садках я його не бачив.
— Мабуть, з великих панів наш піп, що йому вже й оселедець смердить.
— А мені так він пахне.
Словом цей номер не пройшов, і населення й далі клало на миски таки оселедці.
Давай тоді отець Григорій просити, щоб коли не цукру, то клали б уже хоч пряники-медівники.
Люди добрі підсміюються.
— Аж плаче бідний піп, так оселедці йому смердять.
— Сказав би спасибі, що хоч таке дають. Бо, як по правилу, так і цього
давать не треба. ___
— Не нами заведено — не нам і перемінять.
— Чого б і не нам? Он Пилипон каже, що всяка дань попу заборонена церковним законом.
Пилипон — це був виходець із якоїсь не то Вологодської, не то Володимирської губернії, розкольник-безпоповець, начотник. Якось приблудився до Кирилівки та тут і застряв. Агітуючи проти попів, він доказував, що всі попівські побори заборонені каноном.
— Третье правило святых: апостол так и говорит, что ежели поп примет что — мед ли, молоко или какой напиток, птицу или мясо зверей — "да будет извержен от священного чину" — во, слышь? А Карфагенский собор это подтвердил в правиле сорок шестом. И шестой вселенский собор подтвердил же — в правилах пятьдесят седьмом и девяносто девятом. А вы, глупые хохлы, носите своим попам чево попало.
Так ото цього Пилипона й згадав дядько Серьога. Вони були сусіди й деяка пилипонська логіка впливала на Серьогу. Але баби одразу йшли в атаку.
— Ти там наслухався свого Пилипона, то й сам скоро пилипоном станеш.
— Його вигнато з села, мабуть, же не за гарні діла. Бач аж сюди, до глупих хахлов придибався.
Вмішувалися дядьки.
— Ми не знаємо, заборонено чи не заборонено, а що носимо попові чортову гибіль, так се правильно. Хоч би оці мисочки сахарні — ну до чого вони?
— А кухлики з медом? Моя ще на першім тижні посту поставила нехай, ка’, стоїть до страшного четверга.
— А на проводи скільки він збере? І паски, і книші скоромні, курка від двора, сало, ковбаси, вареники, крашанки.
— А парастас у церкві?
— А на могилках? На кожній же могилці мисочки з калачами, з курками, крашанками.
— А панахидки?
— Та й так: сидиш на могилці, їси, а піп іде — ну, як його не дати чого-небудь.
Але побалакають-побалакають дядьки, а мисочки як носилися, так і
носяться.
Прийшов красний день Благовіщення. Мати кажуть, що це такий само великий празник, як і Великдень. Каже, що можна навіть скоромне їсти.
— Тільки що не варт на один день паскудитись.
Катря додає:
— Птиця гнізда у цей день не в’є — не то що. А яка й зів’є, то однаково дітей у ньому не виведе.
Катрині думки коло гнізда все. А Микита, вдаючи дорослого, навчає баском:
— Ось ти примічай: яка погода буде на Благовіщення, така буде й на Великдень. Я вже здавна примічаю.
Так ніби він яких півсотні літ живе на світі. Згодом додає глибокодумно:
— От якби дощ пішов, отоді було б добре.
— А чому?
— Бо як на Благовіщення дощ — на жита врожай буде.
Тарасик виходить на вулицю. Зустрічає товариша шкільного Дмитра Смалька. Цей іде дивитися, як дід буде вулики з омшаника витягать.
— Ходім і ти, — закликає Тараса. — Тільки з-за плоту будемо дивитись, бо дід не любить, як йому хтось під рукою стирчить.
Дід виносить вулики, обчищає. Потім щось почав товкти у мисчині.
— Що то він товче? — пошептом питає Тарас.
Благовіщенську проскурку торішню. Розтовче, розбовтає з ситою й підгодовуватиме бджіл.
— Навіщо?
— Щоб добре роїлися й велися.