Буде вас бити, буде обіжати,
А нікому ж за вас і оступитися.
Передихнула трошки й затягла ще голосніше й тонше:
Ой Катерино, Катериночко!
Та куди ж ми тебе оце опровожаєм!
Чи до чистого поля, чи до синього моря?
Прощай же нас, Катериночко,
На останній своїй на доріженьці...
Уже ж нам з тобою та не розмовляти.
Уже ж нам тебе не видати,
Поки світа сонця, до світу конця.
Піп читав молитву, надруковану на білому аркушику червоними й чорними літерами. Прочитавши, покрив лице покійниці тим аркушиком.
Майстри забили труну й опустили її в яму. Священикові піднесли на заступі трохи землі, він кинув три жмені на домовину, а за ним почали кидати і усі люди. Тарас, придержуючи образа лівою рукою, похилився боком, підняв велику грудку й собі кинув. Грудка дуже гупнула об віко й це було неприємно Тарасові. Мов ударив він матір.
Катря дуже побивалася. Павлиха кинула їй землі за пазуху — це щоб скоріше перестало бути боляче.
Батько підійшов до священика й просив до хати, хліба-солі з’їсти. Так само ходив і кланявся людям. Тому всі присутні посунули нагору.
Входячи в хату, кожне насамперед торкалося комина рукою. На столі стояло коливо, прилите ситою. Батюшка, прочитавши молитву, узяв першу ложку, за ним усі — по три ложки.
Розмовляли за столом мало і то все про божественне. Одне, що "душі ждали", а по-друге — присутність батюшки зобов’язувала говорити про духовне.
Орудує всім Павлиха. Вона й припрохує, хоч і не дуже зграбно то у неї виходить.
— Годуйтеся ж таки... Кормитеся таки... Поминайте душечку.
Коли батько підносив по чарці, то кожне, випиваючи, примовляло. Хто як умів.
— Ну, царство ж їй небесне, отій Катерині. Легко їй лежати, пером землю держати.
А інший:
— Хай там собі царствує, а нам посилай, Боже, вік та здоров’я.
На дворі обід для старців, і Павлиха часто вибігає туди то з пляшкою, то з мискою.
Обід скінчився. Дядько Григорій кланяється низько усім, промовляючи:
— Не погнівайтеся на більше, люди добрі... звиняйте, Христа ради...
Розплатився із священиком та причтом. Павлиха кожному з присутніх дала
по книшеві, прохаючи поминати покійницю.
Один за одним виходили люди з хати і нарешті вийшли всі. Зосталися самі свої та Павлиха. В хаті стало тихо і сумно.
Аж от коли Тарас відчув, що матері нема — і ця свідомість проколола йому серце. Відчув, що закінчилося його безтурботне дитинство, що сьогоднішнім похороном поклалася якась грань у його житті.
Хоч не часто голубила й пестила мати дітей, але незримо все прикривала їх святим омофором своєї любові і від того чулися тепло і спокій. Тарас вважав себе, особливо після читання "Апостола", зовсім дорослим. Йому здавалося, що мати самі по собі, а він сам по собі. А от показалося, що ні.
Як маленьким, прокинувшися від лихого сну, заспокоювався при однім звуку голосу матері; як і потім у всякій небезпеці кричав "мамо" і вважав це повним рятунком — показалося, що так і тепер. Знав, що от прийде додому й може сказати "мамо". Часом грубо вимовляв це слово ("Та що ви мені дасте! Я цього не хочу"...), але тільки тепер усвідомив собі, якою солодкою була можливість вже самого вимовляння цього слова.
І от ця можливість щезла. Тарас збстався сам. Батько весь у роботі й журі, Катрі нема, Микита як скаже: "Ну ти, вчений!..", так тікав би від нього —і нікуди заховатися від холоду.
— Ой мамусю, мамусю!.. Ой мамусю, мамусю! — ніби в нестямі повторяв Тарас і груди у нього розривалися.
На похороні не плакав, на кладовищі не плакав. Аж дехто з людей уже говорили: "Дивись, яке черстве" — і от тільки зараз прорвалися ті сльози. :ї прорвалися таким нестримним потоком, що Катря не знала чим заспокоїти. Узяла його з собою до Зеленої Діброви й він жив там два дні.
А коли вернув — багато змін побачив у хаті. Було у них завжди убого, але чистенько. Правда, занехаялося під час хвороби матері, але то вважалося ніби
тимчасово, бо все ж загальне побутування ішло своїм давно заведеним трибом.
А от зараз — наче пусткою дихнуло на Тараса від рідної хати. Бідна Оринка кидається й туди й сюди, але що може зробити мале восьмилітнє дівчатко, маючи на руках сліпу чотирилітню Марусю й дволітнього Йосипка? Воно й бралося, сиротятко, за все, але те "все" перевищувало малі діточі сили — і хатнє господарство видимо почало хилитися до упадку.
Прибіжать часом тітки — та вробне щось, та вробне, але то все прихапцем, немає нічого систематичного. Відчувалася відсутність не тільки живої робочої сили, а брак головного нерва, головної підойми, що все направляла, все розподіляла.
Але не так гірко переживав Тарас ці наслідки фізичної відсутності матері, як іншу, більше глибоку відсутність. Згорнувся отой омофор незримий, що огортав цю убогу хатину й оберігав від холодів душевних. Згас невидимий світильник, що огрівав усе і світ божий робив приємним. А натомість внутрішня тьма й безпорадність спустилися, мов хижі птахи многокрилі, й чорним покривалом погасили всяке світло у хаті. А від того стало в хаті темно, холодно й непривітно. Сірість виступила з усіх кутків, а в тій сірості ходять окремі, нічим не зв’язані між собою люди.
Он батько... До краю прибитий життям, а від того далекий і наче аж чужий... Он Микита, зовсім уже нічим не зв’язаний з дітьми, Ориночка суетиться поміж тими різнонастроєними таборами, але що вона може зв’язати? І всі зостаються окремі, кожне само по собі. Розв’язався той пояс, що єднав їх усіх в одно ціле, ім’я якому було сім’я.
Найбідніша з усіх була, мабуть, Марійка сліпенька. Дуже сумувала за Тарасиком ті два дні, отже страшенно йому зраділа. Зараз же поділилася:
— Я ходила до мами! Сама!..
Це слово "сама" вимовляла з особливою гордістю.
— Кликаля, кликаля маму, а вони не йдуть. Так я заплякаля та й пішля...
У Тараса сльози навернулися на очі.
— Ходім іще до мами, — шепнув сестричці.
Дівчатко закивало своїм худеньким розумним личком і зраділо. Тарас узяв за руку й пішли.
Осінь пожовтила убори дерев, де-не-де вже шелестіло листя. "Шелестить пожовкле листя", — прийшло на думку Тарасові й він чомусь ледве помітно усміхнувсь.
На матусиній могилці ще лежали квітки, що поклала Катря, але стали брудні й розтріпані. Тарас сів біля могилки, Марійку взяв до себе на коліна. І сиділи так, двоє сиротят, під осіннім небом коло свіжої могили матері...