Дивився і здавалося йому, що от-от мати устане й скаже:
"Тарасику! Пощо ти мене сюди положив?"
Перед Тарасом мов став туман, а в тім тумані пливуть знайомі слова... Скільки разів виговорював їх сам Тарас, але не добирав значення, а от тепер розкрилися вони перед ним і стали мов новими.
"Чоловік — яко трава. І дніє єго — яко цвіт сельний, тако одцвіте... Дух пройде в нім — і не буде його"...
Тарас дивиться на мертве лице матері, в якім уже "пройшов дух", і чує віяння великої тайни. Що сталося? Чому ще так недавно підіймалися оці руки, дивилися оці очі, чувся ласкавий голос, а тепер от нічого того нема? Що сталося? Що відбулося?
Тараса почав клонити сон. Він роздирав очі й старався прогнати дрімоту. Коли це йому удавалося на хвилинку, він тоді чув мов крізь туман: "Нехрещену дитину треба ховати під порогом... воно там перехрещується... бо ми ж ото робимо хрест ногами..."
І знов пєлена дрімоти. Потім заснув і вже нічого не чув.
X
Вранці прокинувся досить пізно. За ніч відпочив і лежав от так просто, у своїй хаті, під своєю свитою.
Знадвору чулися то удари сокири, то ляскіт пили. Тарас догадався, що то роблять труну матері — і одразу кольнуло його в серце. Свідомість усього, що сталося вчора, затопила істоту, стало нестерпно гірко. Так, що хотілося кричати.
Ось він, перший день, не такий, як усі попередні в житті. Ще вчора Тарас міг устати як звичайно. Правда, десь там лежала хвора матір, але вона ж так часто хворіла, а потім уставала — хіба раз так бувало?
Так було вчора. А сьогодні перший погляд розкритих очей зустрічає мертве тіло матері; перший звук — оті удари сокири на труну; перше почуття —безповоротної невинагородимої втрати.
У хаті багато народу. Одні приходять, другі відходять. Дядько Митрохван приніс ставники, мари. Одвів батька вбік і пошоптом, мов таємницю яку, питав:
— А дзвонити як? На "помилуй мя" чи, може, на всю "вірую" га?
— Дзвоніть хоч і на "вірую".
Митрохван пішов і скоро над селом зазвучав похоронний передзвін. Дядько Митрохван дзвонив гарно, з почуттям: перше бовкне у скликанчик, потім у другий, далі у підстарший, далі у старший, а потім усі разом і приб’є великим. І довго коливається сумне гудіння над смиренними хатками.
Майстри скінчили труну й прийшли просити чого-небудь на обиття. Якщо є. Звичайно оббивають у добрих людей серпанком або полотном. Але нічого того не знайшлося й довелось старі сорочки подерти.
Катря сплакнула трохи — це ж вона усі сувої забрала на нове життя, а матері, бач, не знайшлося й труни оббити.
Внесли труну в хату. В ріжку латка вкинута — щоб душі полегкість була виходити. На вікові хрест, нарисований сокирами. Труну поклали біля покійниці, а коло труни — весь струмєнт. Лежатиме тут до завтрашнього дня: завтра розберуть де чиє.
Прийшов батюшка — і одразу всі якось підтяглися. Батюшка облачився й розпочав "молитвами святих". Совтирь гудів "упокой, Господи, душу усопшої раби твоєя". Тарас так звик чути ці слова й цей спів і нічого при тім не * переживати, що й зараз не єднав того з матір’ю.
Усім дали до рук "проводнички" — і хата наповнилася чадом. Тарас уважно вертів у руках свою свічечку; то бгав її у кільце, то розпліскував у лопатку, злегка припікав собі долоню.
Совгирь старанно виспівував "со духи", дехто з присутніх підтягали. "Бо-ога невозможно чоловікам видіти... На него же не сміють чини ангельськії взира-ати". А вже на "Вічні" так загула уся хата.
Жінки заголосили. Катря обхопила труну руками й ридала. Вона ще на весіллі чула жіночим інстинктом, що то мати прощалася з нею навіки.
Катря ридала. Катря чула невимовний жаль і в той же самий час відчувала, що вона не вся в тім жалю. Ще якби була дівчиною й жила дома, то жаль був би безконечно більший. А тепер щось ніби заслонило матір, зробило її образ менше ясним. І аж сердилася на себе молода жінка за це, але що могла зробити, коли так було?
Вже кінець. Усі попрощалися. Тарасові дали образ у руки й сказали йти попереду всіх.
Виносячи домовину, вдарили тричі об поріг спочатку вузьким кінцем, потім широким. Це Катерина "одкланялася" останній раз своїй хаті й своїй сім’ї!.
Павлиха винесла постіль, на якій сконала вмерла. В хаті на лаві поклала сокиру для відстрашення смерті. Заперла й саму хату, коли з неї всі вийшли.
Ховали матусю тут же в садочку. Могила вже готова. Тарас став коло виритої ями, й роздивлявся на пейзаж, мов уперше його бачив. І він, цей пейзаж, так печатався у мозку, що згодом міг, закривши очі, зразу собі уявити ярок, поле, тополі чи криницю, а біля неї верба похилилась. Вітряк розмахує крилами... Дуб під горбком, а на горбку оцей садок, розрита могила і приготовлений, обіпертий об дерево дубовий хрест.
Мов здалека відкілясь доносяться слова єктенії й Совгиреве "Господи помило-ой".
"...Єще молімся о упокоєнії..."
Всі люди одягнені по святочному. У одного з дядьків буханець хліба й сіль у руках, у другого свячена вода, у деяких бабів манюні снопочки жита, кілька
колосків.
Совгирь чи задивився, чи задумався, але нараз почав співати стихіри.
— Ка-ак житейськая сла-адость пребиваєт печалі неприча-ас-на...
Батюшка грізно глянув на нього, але Совгирь не помічає нічого.
...Тем же, возлюбленная моя бра-атія, помисливш нашу кра-ат-кую жизнь...
Якийсь дядько сіпнув Совгиря за полу — аж тоді дяк отямився. Коло Тараса хтось зітхає й говорить:
— Ех, горе, горе...
І Тарас розуміє, що це відноситься власне до нього. Другий голос так само підкріпляє.
— Це таке горе, що вже й за печінку заходить.
Інтонації однакові, офіційно журливі, як подобає на похоронах. Баби штовхають під бік Катрю.
— Голоси ж... голоси...
Катря здивовано дивиться. Вона не могла б голосити. А без голосіння і похорон не похорон.
Рятувати становище взялася все та ж Павлиха. Вона тонко й пискливо завела. Голос у неї в дійсності був грубий, але вона вважала, що голосити треба доконче тонким голосом:
Ой діточки ж ви, сиріточки безщасні!
Доведеться ж вам горювати,
Лихої долі зазнавати.
Наскучить вам чужі воли пасучи...
Що батько походить-походить та й ожениться.
Та собі візьме жінку, а вам мачуху,
А мачуха ж вас та й не пожалує.