Хльобати полову з свинями...
Вибух реготу привітав влучну репліку. Але недурно свашки так довго мовчали, головне, вони залишили під кінець — і от тепер випускають. Ядерно та ядовито:
Бігла сучка яром,
З нею дружки рядом:
Думали, що то мати —Давай сучку ссати!
Але дружки бороняться завзято й відбивають:
А велика голова У риби сома,
А ще більша у щуки —Брешете, свашки, як суки.
Може, воно, як на чий смак, і не дуже, але що ж...
Під припічком стружки,
Упісялись дружки —Дайте черепушку Під старшую дружку!..
Регіт аж стіни потряс. А бісові свашки кусючі! Очі прищурили, губи стулили. Чекають на репліку дівчат, а ті чогось забарилися. Тоді свашки ще:
Під полом пляшка стояла,
Туди кішка нас...,
Давайте, свашки, наливати,
Дружок частувати.
Черга за свашками, і вони одповідають солоним, перчистим дж надто дотепом:
Старша дружка дбаха —Дитину придбала;
Друга черевата,
Третя на днях ходить,
Четверта пищить —Аж семеро тащить!
А потім, як уже дійшло до таких виспівів, так де ж уже тут дружкам боронитися?.. Молодицям що? Вони такого насвиндять, що тільки держись!.. — А що, дівчата, скуштували? Знаєте тепер наших дібрівських молодиць?.. Дружки круто міняють тему й зачинають:
Ой вже ж бо ми пониділи,
Що світа божого не виділи.
Ходім погуляймо І світонька повидаймо.
Дружбоньку наш!
Пізнай сором Та вдар чолом —Виведи нас із хати На двір погуляти,
Бояр оглядати:
Чи високі підкови,
Чи чорнії брови.
Чи не криві, не горбаті,
Та чи вміють танцювати?
Кирик хоче, щоб його просили, й ховається за піч. Услід йому несеться пісня:
Де ж наш дружка ся подів?
До води коней повів.
За ворітьми пси вили,
А дружка вовки з’їли.
Кирикові кажуть, щоб не дуже воловодив, бо іще ж до молодого їхати. Кирик показується з-за печі, а його вітають:
Дружбонько пелехатий,
Чи вміє він танцювати?
Да коли ж він сліпий,
Да коли ж він кривий,
То ходімте у бір, у бір,
Нарубаємо підпір, підпір,
Та будемо підпирати,
Щоб умів танцювати.
Кирик звичайним порядком виводить молодих і дружок із-за столу. Розпочинаються танці. Перші ступили молодий з молодою. Потім Кирик пройшовся колесом.
Хто танцював надворі, хто в хаті, бо музики стали в сінях. Тарас умішався в купу дітвори й собі почав скакати. Йому здавалося, що й він танцює.
XII
Не знаючи весільних порядків, Тарас думав, що всі присутні їдуть до Зеленої. Тому тихцем вихопився з хати, вибрав які більші сани й заліз у них. Думка така, що не виженуть же. Тепер, на весіллі, нікого не женуть, нікому не кажуть прикрих слів. Усе має бути лагідно, гарно.
То були сани якихось дібровецьких людей. Коли ті люди почали сідати, натрапили на Тараса.
— Ов!.. Та тут щось живе лежить!
— Мо, підсвинка поклали?
— Ні, це хлопець.
— А чий же він?
— Та їхній же.
— Чий — їхній?
— Та Грушівських же. Брат Катрі. Тарас же? Так?..
— Це воно хоче до Діброви проїхатися, подивитись.
— Нехай їде.
— А мати ж, ма’ть, і не зна. Ще буде шукати.
— А хто б там його шукав? Не такий тепер час.
Ти ж, Тарасе, дивись там не засни, у сватів. А то ми пізно сюди вертатимемося.
— А хоч і засне, то що? Тепер же вони родичі.
Так Тарас і поїхав. Відмічав у своїй свідомості: це вже вдруге до Зеленої їде.
У молодого прямо сіли за стіл, без усяких там пісень та обрядів. Антін на покуті, по праву руку бояри, по ліву світилки, свашки. Під час випивання дружка ходив із тарілкою. Люди кидали гроші, а свашки співали:
Складайтеся гості:
Молодому по червоному,
Музикам по таляру.
Вобіцяли нам грати —Аж у п’ятницю перестати.
Помітив Тарас, що тут не було ні такої заразливої веселості, ні дотепів, ні сміху. Свашки хоч і співають, але куди їм до наших дівчат! І пісні. Гарні пісні, слова нема, але якби наші, кирилівські дівчата заспівали, так вони іще в сто разів кращі були б. Христя як виведе! Як виведе!
Словом, показалося, що з Тараса вийшов кирилівський патріот. Так він і розглядав усе під тим кутом зору.
Обід, сказать... Правда, гарний обід, але нудний він якийсь. У нас хоч і страви простіші, так зате ж весело! А воно й їсться тоді охотніше. А тут... Довго все. Хоч би додому скоріше.
Мов уволюючи Тарасову волю, почали свашки співати такої, де говориться про від’їзд. Винесли коровай.
От коровай — да. Тут уже нічого не скажеш. Катрин коровай здавався Тарасові верхом краси і мистецтва, але показалося, що коровай може бути ще кращий. Ну що ж — мало чого! У них он, ба, яке хазяйство....
Збори йдуть під пісню, яка Тараса дуже зацікавила. Взагалі він дуже любить пісні. І переймає їх скоро: раз почув — і вже знає. У цій пісні, що співають свашки, Тараса вразили слова:
У сінечках голубець гуде,
А в світилоньку голосок іде,
Де Антінко наряжається,
Все батенька да питається:
"Порадь мене, ти мій батеньку,
Скільки мені та бояр брати?"
"Бери, сину, всю родиноньку.
І близькую і далекую,
І вбогую і богатую".
Це ще нічого. А от кінець зовсім здивував Тараса, коли він почув чому це треба кликати і багатую і бідную родину:
Що богатую — для славоньки,
Убогую для порадоньки;
З богатою мед-горілку пити,
З убогою — порядки чинити.
Тарас аж розсміявся. Виходить, що багатих кличуть тільки для честі. А коли треба розумної поради, то вдаються до бідняків. Багач здатен тільки на те, щоб із ним мед-горілку пити, а коли треба якогось порядку, руководства, то він не годиться, треба шукати бідного. Мабуть, не багачі цю пісню складали!..
Надворі готується поїзд. Уся увага на те, щоб поїзд молодого був гучний і бучний. Прикрашаються коні, дуги, сани, голоблі навіть. Свашки так і радять: більше звертати уваги на прикрашання поїзда, щоб дивувати сторонецьких людей.
Ти не куй, Антоне, золотого ножика,
Підкуй краще вороного коня.
Та будемо їхати бором зеленим,
Бором зеленим, мостом кам’яним,
Бір буде шуміти, а камінь дзвеніти.
Да зачують люди — нам славонька буде,
Да зачує Катруся — нам рада буде.
У хаті лагодяться дари для роду молодої: матері чоботи, батькові теплу шапку, Орині ленту, і про братів не забули. Все це забирають бояри. Обов’язок Кирика — доставити коровай.
Ой надворі сонечко сідає,
Молодий Антінко коня сідлає.
"Ой побачиш, татусеньку, на смерку,
Яку я тобі невісточку привезу!