Врізали музики. Семен узяв з рук Микити сорочку і, танцюючи, подався до хати. За ним Микита й Тарас. їх стріли свашки непривітно:
Приїхали Наливайки Без коня, без нагайки,
Принесли сорочище —Витирати коминище.
Ваша сорочка згрібна,
Нам вона непотрібна,
Ми тут ілляную мали І в неї Антона вбрали.
Кирик возглашає:
— Першим разом — Божим указом — благословіть, отець-мати, своєму дитяті під царським вінцем стати!
Подає Антонові кінець хустки й обводить тричі кругом столу, промовляючи молитву "Царю небесний". Тільки молитва у нього своя, особлива... Але що це все Кирик виголошує побожно і з пісним видом, то всі це сприймають за звичайну молитву. Тільки ті, хто стоять ізблизька, аж душаться від сміху. А Тарас аж очі витріщив. Для нього досі все божественне було недоторканною висотою, а тут Ой, Господи! Що як би це отець Григорій почув?..
Батько й мати Красицькі сідають на лаві, беруть образ. Антін кланяється тричі земно, вони його благословляють. Потім Антін кланяється всім родичам, але вже тільки в пояс Ті теж його благословляють хлібом, передаючи з рук до рук.
Так Антін обійшов усіх, не лишивши й найменшої дитини. Люди почали виходити надвір і розміщатися в санях. Антін і Кирик сідають верхи на коней.
Старий Красицький виніс у кухлику святу воду й помельце з васильків. Бризкає всіх святою водою.
— Нехай вас Бог благословить, і я благословляю. їдьте собі з Богом...
Поїзд рушив, але в повнім мовчанню. Музика хоч і є, а не грає.
X
Впереді скакав Антін — і Тарас мимоволі залюбувався цим парубком. Тонкий, ставний, лице якесь не таке, як у наших хлопців. Не диво, що Катря закохалася.
Тарас стояв у санях і з цікавістю розглядав поїзд. Он повні сани свашок. Старша світилка держить в руках прикрашений цвітами "меч", на держалні свічечка.
Частина бояр їде кіньми верхи, а у кого немає коней навалилися в сани.
Регочуть, кричать. Тарасові вони чомусь не подобаються. Він находить, що кирилівські хлопці кращі.
Дорогу проїхали швидко, Тарас не помітив і коли. Он і Кирилівка. А он і їхня хата.
Батько й мати стріли Антона на порозі образом та хлібом-сіллю. Семен обзивається.
— Он, ба, як у нас їхню сторону приймають — із хлібом та сіллю. А вони нас мало в кілля не взяли.
— Ну, скажи на милость! От сучі сини!..
— А ви чого так їхали, що вони вас побачили? Якби їхали потихеньку — та тільки шасть у хату!..
— Та ми так і зробили б, якби не чортів Кирик. То він усе винуват.
У хаті Катря... Тиха якась, губи бліді. Винесла на тарілці хустку й перстень молодому. Поклонилася якимось чернечим поклоном.
— Прошу на перший подарунок... — А сама на Антона й очей підняти не сміє.
Антін заткнув хустку за пояса, перстень надів на палець, а Катрі на тарілку кинув кілька монет.
Серед хати стелять рядно, на нього ставляють лаву. Сідають батько й мати. У батька в руках образ, у матері хліб. Уже в тому, що не навпаки, є внутрішній таємний смисл.
Молоді тричі кланяються батькові й матері в ноги. Ті їх благословляють. У хаті стає тихо, урочисто.
Коли молоді поклонилися втретє, то Антін устав, а Катря так і зосталася головою коло ніг матері. Почулися глухі ридання.
Катерині ніяк не підняти дочку — хліб у руках. Батько Григорій узяв у жінки хліб з рук, Катерина обхопила дочку за голову, та так і завмерли обидві в обіймах та риданнях.
Але скільки не плач, а вставати треба. Он дружки уже кваплять.
Кирик обводить молодих кругом стола тричі, потім робить нагайкою хрест на дверях і виводить з хати.
Надворі батько кропить молодих святою водою, а мати обсипає хмелем: то символ достатку. А народу, народу! Мало не вся Кирилівка збіглася. Мов весілля ніколи не бачили,
Уставляється поїзд. Кирик впереді. Він уже сидить на коні й держить велику весільну червону хоругву, про котру дівчата співають:
Наш дружечко пишний Несе хоругву, як вогонь.
А на тій хорогві листоньки —
То ж нашої Катрусеньки мислоньки.
Одна світилка держить весільний "меч", у другої шлюбні свічі. За ними молоді, оточені дружками, бояри, свашки. За ними музика, далі рідня, а потім уже хто хоче.
Тарасові серце грало, дивлячись на всю ту красу. "Хто ж це вигадав, таке красиве? Хто установив?.."
Не один Тарас любувався, не один він і задавав собі це питання. Всі очі сяли радістю, всіх тішило це свято, й кожне свідомо чи несвідомо думало: "А хто ж це й справді насадив для нас увесь цей сад і передав нам у повному цвіті прекрасних пісень і священних обрядів? Ми, кріпаки, не зуміли б так зробити... Наша творчість була б убогою, як і наше життя. Ми вже навіть не знаємо, що воно оце співається: "Крийся, зятеньку, крийся кунами та бобрами, чорними соболями..." Або як ото співають дівчата: "Щипайте роженьку — стеліте дороженьку..." Невже було колись, що нашим, оцим дівчатам репаним, та устилали дорогу до шлюбу рожевими квітами? А як не встилали, то чому так гарно видумали?
А дівчата, горді своєю молодістю, красою, лентами пишними та дзвінкими голосами, заспівали й пісні прегордої:
Ох, і говорила Да туча з громом...
Да рано, рано!
Ох, і рано, рано да раненько,
Да туча з громом.
Ой що ж ти підеш Із стуком-грюком.
Я за тобою З дрібним дощем,
Да рано-рано.
Ох, і рано-рано да раненько,
З дрібним дощем.
Чи славен ти будеш Із стуком-грюком...
Чи я славніша З дрібним дощем?
Да рано-рано!
Ох... і рано-рано да ранесенько...
З дрібнім дощем.
Говорила Катречка Да з своїм Антінком.
Ой ходім, Антоне,
Та до церковці,
Да рано-рано!
Ох, і рано-рано да ранесенько,
Та до церковці.
Та то ти підеш Із музиками,
Я за тобою Із дружечками,
Да рано-рано!
Ох, і рано-рано да ранесенько,
Із дружечками.
Чи славен ти будеш Із музиками,
А чи я славніша Із дружечками?
Да рано-рано!
Ох, і рано-рано да ранесенько,
Із дружечками.
Поїзд рушив. Музики заграли, дружки співають, товпа доокола вітає радісними скриками, дітвора верещить, пролазячи всюди. А тут іще як двинув дядько Митрофан на дзвіниці у дзвони, то утворилася з того всього така мішанина звуків, кольорів, рухів, настроїв, що Тарас прямо не знав, де він. А дівчатам мало. Вони самих янголів із небес закликають до участі в людській радості:
Задзвоніте дзвони!
Заспівайте анголи!