Вильце добігає кінця. До гілочок прикріпили тоненькі свічечки, внизу поставили перев’язані колосочки жита. На закінчення вбили гвіздок у стелю й прив’язали вильце за вершечок вірьовочкою — щоб не хилялося. Все!
Тепер величальної до вильця:
Ой багат Катрусин батько, багат!
Зародила пшениченька та й на новині,
Поставилися густі копи в полі,
Високі стоги на току,
А ще вище — вильце на столі.
Вильце — то символ дівочої краси й чистоти. І стоятиме воно, вильце, тут на столі, поки дівчина дівчиною, поки вона в батьковій хаті.
V
Вильце — то абстракт ритуальний, і тому тут нічого жалібного нема. А от далі наступає виття вінка для молодої.
Тож останній вінок у житті, та ще й так ненадовго: "У суботоньку на хвильку, а в неділеньку всю днинку. В понеділок — скинь вінок з золотими лентами на кілок..." Дівчаточка ще довго носитимуть свої вінки, пишатимуться ними — і тільки для Катрі він уже останній.
Летіла сорока — чигече,
Сіла на столик — щебече.
Плетемо віночок удатний,
Тобі, Катрусечко, остатний.
Жаль процикає в серце. Плаче Катря, плаче мати, зажурився й сам батько на ці пісні, із самих жалів сплетені. Йому боляче дивитися, як плаче Катря. Це Л£І вінок останній, і день останній. Завтра вже все буде по— інакшому для Катрі. І хата не та, і люди не ті, й небо навіть не таке над головою. Та й сама вона не та, люба дитина...
Вінок готовий. Дівчата любуються своєю творчістю:
Ой устань... Катрусе, подивись,
Чи хороше віночок ізвивсь?
Ой як нехороше — розірви,
Ми тобі кращий зов’єм...
Наступає найжалібніша частина дівич-вечора — розплітання коси. Чомусь власне цей обряд найбільше вражає дівочу душу. Та й не тільки дівочу.
Дівчата викотили насеред хати діжу, поклали на неї подушку, рядно й посадили Катрю. Старша дружка возглашає:
— Благословіть, отець і мати, вашій дитині косу розплести.
Мати, за сльозами, вже нічого й не говорить, тільки рукою махнула. Батько теж промурмотів щось невиразне. Він у клопоті. Звичай велить йому першому почати розплітати косу дочки, а як воно це робиться?
Корявими мужичими пальцями торкнувся перший раз у житті шовку дівочого волосся — а воно липне до зашкарублої долоні. І якась невідома солодкість розлилася від того дотику. Як ніколи в житті інтенсивно відчув, що це його дитина, що це — частина його самого. Це ж було перше дитя. Коли воно найшлося, вони з Катериною боялися за нього й братись — якби не переламати. І перше слово пригадалося, перше дитяче белькотіння. І як воно, мале, колись у колодязь упало, а він, ні одної секунди не роздумуючи; кинувся у той колодязь сторч головою і чудом якимось не роздавив там дитя.
А то ще й такий був із нею випадок — це вже підлітком. Поїхав у ліс Грицько, і Катря з ним. Треба йому ще там зостатися, а Катрю виправив додому. Показав дорогу, розказав де звертати — все як слід. Справивши що було треба, поїхав додому.
Приїздить:
— А де Катря?
— Як де? Вона ж із тобою.
— Не приходила?..
— Ні...
І гнав коня, мов божевільний, назад у ліс, кинув де здря й бігав потім несамовито по лісові й кричав, аж ірвав собі горло: "Катре! Катру-у-усю!"
І знайшов під деревом. Сидить, бідна дитина, очі широко одкриті. Питається Григорій: що тобі? Чи не трапилося чого? А воно мовчить. Та аж дома вже заплакало й подало голос.
Усе це і ще багато-багато пропливло нараз через душу батька Григорія — і він відчув, що це ж, властиво, віддирають шматок його серця. І заплакав батько Григорій. Як баба послідня заплакав.
Весь великий древній обряд змушував багато переживати оцих простих людей. Вони ж, такі залежні, вони, такі безправні, вони, такі одірвані й поставлені окремо одиниці, чують себе нараз частками не тільки оцієї малої громади, а й якогось великого, безконечного у віках колективу-творця. Того, що от створив такий прекрасний обряд, думав про кожну дрібницю обходу —якби її зробити гарною, щоб вона давала радість. І це робило людину вищою, підіймало людське достоїнство у власних очах.
Плаче батько Григорій — а якось йому не стидно. Бо так воно, мабуть, мусить і бути. Хто ж би не заплакав під такі слова:
Ой батечку та голубчику!
Увійди ти у світлоньку,
Поглянь же ти на мене.
Що всі дівоньки в косах сидять,
А я свою розпустила,
Волоссячком плечі вкрила,
Слізоньками личенько вмила.
Не може батько Григорій слухати того співу. Розтворилася душа, і кожен звук приводить у тремтіння якісь струни; вони дрижать, а від того так смутно стає, і сльози течуть безперервним струмком.
Косу розплетено. Гарна коса у Катрусі. Хвилястим потоком розсипалося шовковисте волоссячко по спині і впало аж на діжу. Жаль таку красу затягати навіки під очіпок, а так воно буде, так мусить бути. Піснею прощається Катря із своєю дівочою оздобою.
Ой на горі жито,
А в долині просо —Ой жаль мені тебе,
Моя руса косо.
Не рік не два я тебе кохала,
Щонеділеньки вбирала,
•Золотим гребінцем чесала —Темної нічки до свічки,
Ясного сонця до віконця.
Катря аж наче обезсиліла від сліз. Та й всі плачуть: батько плаче, мати плаче, а дівчата й собі. Слова ж такі прежалібнющі:
Ой сиділи лебеді на воді,
Та й полинули на ріки —Розпустили ми тобі, наша Катречко,
Русу косу навіки.
Не плестимеш уже кісоньки в три коси.
Завтра заплети в дрібушки —А вже тобі не ходити у дружки.
Але головна пісня при косі зберігається наостанок. В ній говориться про галочок, що летять у три ряди, а попереду їх зозуля. Галочки сіли по лугах, а зозуля на калині, усі галочки защебетали, й тільки зозуленька жалібно закувала. Її питають:
Та чого ж ти куєш, чого жалуєш,
Сивая та зозуленько?
Чи жаль же тобі темного лугу,
Чи гіркої калини?
Зозуля каже, що не жаль їй ні темного лугу, ні гіркої калини, а жаль їй, насамперед, отих трьох тополь, що стоять у полі. "Що, де я не літаю, де я не буваю, — на тополі спочиваю"-.
А ще жаль на соколонька,
Що зігнав із дворонька,
Що не дав мені гніздечка звити,
Ні в ньому посидіти.
Все це порівнюється до Катрі. Так само йшли дружечки в три рядочки, а Катруся попереду. Усі дружечки заспівали, а Катруся заплакала.
Ой чого ж ти плачеш, чого жалуєш...
Молода Катрусечко?
Чи жаль тобі батенька свого,
Чи подвір’ячка його?