А тепер у піч нести. Як би не поломити! Бо'то ж дорога далека. Питається коровай перепечі,
Чи далека доріженька до печі?
Дайте пирога підпираться,
Щоб до печі доріженьки допитаться.
Гей, пече наша, пече,
Спечи нам коровай грече!
Обережно несуть оту хлібну споруду на трьох лопатах. Ще обережніше садовлять у піч — і на тім закінчується перша, найважніша частина дії.
А в той момент, коли тітка Шпурниха витягала лопату з печі, кібцем налетів Тарас і рвонув що було сили за лопату.
Тітка жахнулася, аж крикнула. А Тарас з якимось переляканим лицем почав гасати по хаті. Властиво, не гасав, а тупцював на однім місці, бо хата була тісна.
Вибух реготу розкотився доокола. Особливо сміялися лапшівниці, варенишниці тощо.
Ой носаті коровайниці, носаті —Що дали хлопцеві з лопатою гасати.
Коровайниці приступають до Тараса, просять його віддати лопату. Тарас кричить: "Не відда-ам!" Він підбадьорився, розгорівся, зрозумівніи, що це ж усе гра, тільки безконечно цікавіша з дорослими, ніж із дітьми.
Одна баба сує Тарасові жменю горіхів, друга пару зліплених пряників... третя сушених кислиць. Понадавали Тарасові повні руки, аж лопата сама впала.
Коровайниці миють руки, приговорюючи:
— Скільки пар руки мило — стільки щоб Катрин чоловік пар волів мав.
Дві жінки відносять ту воду на тік і там виливають. А всі жінки, які тільки є в хаті, підхоплюють діжу на руки й починають з нею танцювати.
Молоді молодиці, держучися однією рукою за діжу, другу впирали в міцний бік і відбивали підківками густо. Старші, в розумінні святості ритуалу, серйозно, з якимись проясненими обличчями витупували призначене. Мати, підбадьорена, наче забула всі свої хвороби і, пів-закривши очі, дрьобає собі у товпі, не в такт перебираючи ногами. Микита підстрибує, як тільки може, високо. Забув і своє підпарубоцтво, і всю свою солідність. Стрибає й вигукує щось невиразне, а що, мабуть, і сам не знає.
Але найцікавіше всього було Тарасові дивитися на батька. Не то що не бачив ніколи, а не міг би Тарас і уявити собі батька хоч приблизно таким! Закинувши голову назад, час від часу вигукуючи щось вроді "х-ха-а-а-а", він так бив об долівку ногами, що за кожним разом вибивав яму. А вибивши, ще й повертав обцасом, мов уся ціль була в тому, щоб вибити більшу дірку. А обличчя цього віковічного кріпака було переповнене таким безконечним, таким прямо неземним якимось щастям, що навіть малому Тарасові ясно стало: такої радості доступає чоловік тільки раз у житті.
Тричі стукнули молодиці діжею об сволок, а потім сталося таке, що Тарас і зрозуміти одразу не міг.
Серед гуку і криків, і реготу прозвучав нараз призив:
Наша піч на сохах,
А діжа на руках —Поцілуймося,
Помилуймося!
А хто кому рад?
І після цього гасла — як кинуться всі цілуватись та обійматись. Цілувалися молодиці з молодицями, цілували батька, матір, Микиту, а якась півдівчина, півмолодиця ухопила Тараса в обійми й цілувала так, що аж у хлопця голова закрутилася. А що вже Катрю, так її обліпили всю.
Нескоро минув цей шал загальної близькості, єднання, братерства у спільній радості, в спільному переживанню святощів колективного празника. Це був гімн Життю! Там, де присутнє воно, мусить бути радість, бо воно саме — Радість!
Але от перецілувалися тричі по тричі всі, трохи вщухло схвильовання молодих сердець і ті неясні якісь поклики, що прискорюють дихання й
млосними роблять очі. Невгамовані коровайниці вже гукають:
Ой були ж ми в ділі,
Добре попотіли,
На Бога ж ви гляньте —Нам горілки дайте!
— Зараз, зараз мої голубоньки! Зараз, мої дорогенькі! Зараз мої золотенькі! — вигукує батько.
А Катря вже несе, і Катерина теж несе, а помішниці лагодять. І знов залізають усі за стіл, тепер уже надовше. Жартів, пісень, сміху, дотепів — не оберешся! Зачали шкилювати — ті, що саджали коровай у піч, вичванюються перед іншими:
Черевата місила,
Губата ліпила,
Горбата саджала,
А красная та хорошая У піч усадила!
А ті, що лагодяться з печі виймати... виставляють себе попереду всіх. По їхньому так виходить, що
Товста в піч сажала,
А зубата зазирала,
А чорнявая, сердешная,
Із печі виймала.
Всіх перевершують ті... що не брали участі в короваї:
Котора місила —Щоб трас ця трусила!
А котора вимітала —Щоб і не покидала!
Про коровайниць кажуть, що вони п’яні і весь коровай покрали. Поховали його в кишені, але як зійшло тісто, то стало в кишенях тісно, кишені подралися, а коровайниці сорому набралися. Так і йдуть ці жартівливі приспіви під безперестанний сміх і чаркування.
А там, в таємних глибинах печі, совершається таїнство: випікається коровай, ніби твориться гаряча жива істота. Як це робиться — ніхто не знає. Це така ж тайна, як і зародження людини.
Але от у чім біда. Вони, тобто піч і коровай, так довго жадали одне одного, так довго чекали, що от тепер, сплівшися в обіймах, напевне, не захотять добровільно розлучитися. Коровайниці вже готуються до рішучих дій:
А де тії ковалі живуть,
Що золоті сокири кують:
Ой ковалю, коваленьку!
Скуй мені сокироньку,
Будемо піч рубати —Коровая добувати.
Впрочім, є й такі, що думають залякати. Вони теж просять того самого коваля:
Да скуй мені, коваленько,
Гострий міч,
То я прорубаю зверху піч...
Щоб наш коровай ізлякався...
З печі на вічко забрався...
А з вічком в комору сховався.
Підходить... підходить тривожний момент. Головна коровайниця вже витягла помічні хлібчики, розломила й тикає пальцем у гарячу середину. Випеклися!
Уже треба розверзти таємну заслону... Що то воно там? Чи вдався коровай, а чи, може, розплескався по печі й вийшов м’якинєць?
Притихло в хаті... У всіх обличчя наповнені чеканням. Коровайниці нервують, хоч не хотять того показати.
І от з темних паруючих глибин печі повагом показується уся хлібна споруда — і загальне "О-о-о-о-о!" говорить, що коровай удався!
— Славен наш коровай! Славе-ен! — гримнула уся хата: і люди, і стіни, і лави...
Як святиню цінну, кладуть пишний хліб на віко, застелене сніжнобілим рушником. Жаром і смашним запахом дише розкішний коровай! Так, із віком, і несуть його на стіл. Радісним хором брязкнули коровайниці, мов у кимвали многоцінні:
Ой славляно да прославляно Да на столі поставляно —На столі-престолі!