То все кланятися треба прикажчикові. То все боятися треба, щоб не огрів канчуком по спині — а тут вона, кріпачка, чує себе господинею. Сякі-такі дари
— а стане всім, Богу дякувати. І от розсилає вона їх, ті дари, в усі кутки хати величними рухами, приказуючи-повеліваючи, куди нести. І чує себе щедрою, чує багатою, як земля, як небо, зорями вкритеє, а серце, бідне змучене серце, відпочиває. І всі оці струджені серця відпочивають. У хаті пролетіли незримо чари поезії. Пробилися вони з-під сліпого насильства, з-під віковічного примучення, з-під тупого властепрояву...
А з дівочих чистих уст летить пісня дарів:
Стукає, стукає Катрусина мати,
Скрині одмикає...
Подарунки добуває.
"Дари ж ви, мої дари!
Не за рік ви зібрані —За годину роздані,
За годину за маленькую —За Катрусю молоденькую".
Мов десь там, серед отих кісників, квіток, стьожок і стрічок, одкрилося невичерпне джерело і б’є звідти невгасимий потік прекрасних образів, порівнянь, поетичних зворотів і чудових мелодій. Звідки воно, оте все, й береться?
Та от роздалися всі подарунки, переговорилися усі речі, умовилися свати об чім їм було треба — і дівчата, мов той судія невмолимий, уже затягають:
Та чесала дівонька білий льон,
Виганяла сватів з хати вон.
Та чого ви, сватове, сидите?
Чом додому не йдете?
Ще ж Катречка наша, не ваша.
Хоч вона і зарученая,
Та ще ж не одлученая.
Починається розхід гостей, прощання, цілування, побажання. По яких селах то молодий зостається цю ніч ночувати у молодої, але старі Красицькі вважають це непідходящим і забирають сина додому.
Старі люди йдуть спати, а молоді не до сну. Б’є життя буйним потоком! Мало пісень, мало танців, мало сміху, мало всього! Ніч коротка! День короткий, життя коротке!.. Надточати того всього! Власною силою, власною енергією, поривом і волею!
III
У п’ятницю Катря вільна — це ж день молодиць, день короваю.
Із самого рання хата Шевченків наповняється молодицями. Та зубастими, та співучими, та веселими!, Всі, як на підбір, — самі первісточки. Бо то ж відома річ — що і вдовицям, і тим, що удруге вийшли, до короваю зась.
Кожна приносить що-небудь із собою: та муки, та яєць, та масла, та сиру... Разом з тим, що й Шевченки наготовили, стільки добра зібралося, що й діжі мало.
Мотнулися до комори, винесли ночви, поставили серед хати. Старшая коровайниця возглашає:
— Благословіть, батьку й мати, чесний хліб замішати!
— Бог благословить!
— Другий раз!
— Бог благословить!
— Третій раз!
— Бог благословить!..
Жваво розпочинається робота. Одні місять тісто, підливши туди горілки —"щоб коровай веселіший був". Другі затівають лапшу, треті пряники. А там варять варену, а там сукають свічки. І все то з приспівами, з приговором, із жартом і висміхом.
До помочі кличуть і господа Бога, і Пречисту Матір — "і всі святі в хаті —йдіть коровая бгати".
І вся ця братія згоджується помогти, тож виходить, що:
Сам Господь коровай місить...
Пречистая підливає,
Хусточкою накриває,
Ангели воду носять,
Миколая на поміч просять.
З такими то помічниками й коровай мусить бути особливий. Так воно і є, бо при ближчім розгляді у тому короваї:
Семилітняя пшениця,
З трьох криниць водиця,
Сім кіп яєць,
Дріждів горнець,
Корець муки пшеничної,
Цебер води кринишної,
Г арнець солі ледової,
Другий сити медової,
Снопок рути зеленої,
Корч калини червоної.
Тарас сидить. Його захопив цей безконечний потік творчості, гумору, шаленої веселості. Жінки сміються при всякій нагоді й без усякої нагоди, тут же творючи собі ту нагоду. Варт одній, маючи руки в тісті, тернутися коло кишені, як на неї починають сипатися з усіх боків смішки, що це вона хоче накрасти тіста.
Жіночки-коровайнички!
Бгайте коровай, бгайте Та в кишені не ховайте.
Щоб на лихо вам не прийшло Та в кишені тісто не зійшло.
Або помітили, що одна скупо принесла яєць. Зразу ж узяли її на зубок.
Ой я на коровай ішла,
Коробку яєць несла.
Здибали мене хлопці,
Побили яйця в коробці.
Зробили мені біду —З чим же я на коровай піду?
Але от тісто готове, замішане. Треба тепер йому дати час висходитися, отже самим ділом диктується перерва. Тим більше, що й на інших фронтах —на прянешнім, галушечнім — теж справи вимагають деякого відпочинку.
Та зробити перерву просто от собі так на весіллі не годиться — і молодиці починають у пісенній формі зачіпати хазяїв. Ми ж, кажуть, пшеницю пололи, ручки покололи — треба ж уже сватам сором знати та нам хоч по чарці дати.
А свати зарані це все знають, і Катерина просить коровайниць за стіл. Появляється чарка, баби хиляють так, що пляшка товстого шкла спорожніла в мент. Катерина пішла наливати другу, а їй услід:
Почни, свате, бочку,
Що стоїть у куточку:
Поки того коровая випечемо,
То ми тую бочку виточимо.
І так було весело, а тепер, вже й удержу нема. Якісь боги радості увійшли в молодиць і поривають їх до ще буйнішого сміху, до крику й тупоту ніг.
Коровай — це ж символ життя й багатства хлібороба. Коровайниці це знають і чують себе жрицями, що стоять коло самого стрижня ритуалу. їх веселість не просто собі піднятий настрій сільських баб — вони служительки культу, і це так само кладе печать на особливість їх радостей.
Але от минув потрібний час. Тісто висходилося. Коровайниці встають, дякують. Приступають до місіння діжі. Рукава закочуються на дужих, натруджених руках; тісто аж кавчить під ударами.
В хату зайшла Катря. Коровайниці зустрічають її співом:
Проси Бога, Катречко,
Щоб Бог дав —
Щоб тобі коровай ся вдав:
Як день білий,
Як Бог милий,
Як яснеє сонечко,
Що світить у віконечко.
Катря мовчки кланяється кожній коровайниці в пояс. Всім приємно дивитися на цю скромну, тиху дівчину. І нараз, несподівано для Катрі та, мабуть, і для самих бабів, з уст коровайниць посипалися похвали Катрі. Почали пригадувати, як вона й тій услужила, і тій допомогла, нікому не сказала слова впоперек, нікого не зачепила й не обмовила.
— Так бач, чому воно цей коровай так легко міситься!
Катря почервоніла і застидалася, а мати й схлипнула трошки, від щастя.
А піч, це святе місце всякого древнього житла, вже палає, жере ненаситно оберемками ношені дрова, просить усе нових і нових жертов. Коровайниці порівнюють це палахкотіння з диким реготом. "Піч наша регоче — короваю хоче!" А в такт тому шаленому реготанню — "і припічок усміхається — короваю сподівається". А разом із ними — "і лавки дригають, і вікна моргають". Словом, уся хата наповнилася одним бажанням, одним трепетом — побачити скоріше коровая.