Він держав книгу в руках, мов дивився навіть у неї, але нічого не бачив і читав з пам’яті:
" .Серце моє смятеся... оставімя сила моя... і світ очію моєю і той нєсть со мною"
І це схвилювання, нервове напруження зробили те, що Тарас прямо таки чудово прочитав псалтиру. Аж люди помітили, й батькові, виходячи з церкви, дуже приємно було чути похвали своєму синові. Навіть старий Посяда, який ніколи, мабуть, нікого не хвалив у своєму житті, навіть він, зіходячи з папереті, звернувся до Григорія:
— Це твій сьогодня читав?
**— Та мій же, — з робленою байдужістю відповідав дядько Григорій.
— Гарно читав, гарно... Це вже й я скажу, що гарно. Ти б його по духовній часті пустив. Що ж — бували... бували й з нашого брата добрі священики... бували.
Ця думка ніколи не приходила в голову дядькові Григорієві, але тепер стала для нього цілим відкриттям. А що якби й справді?..
Хлопець — понятливий, що якби добитись у попа дозволу віддати хлопця у бурсу? Не святі ж горшки ліплять... Хоч воно й високо — на попа заглядати, хоч може й не піп, а всячесько ж на дяка вивчиться і то не буде нашого кріпацького ярма тягти. А там, може, сподобиться на диякона, а там... усе ж у руці Божій... може й...
Мрії дядька Григорія не сміли посягати далі. Але думка ця засіла йому в голові. Правда, нікому не звірявся з нею (щоб не висміяли), тільки сам носив і пестив її у душі. Зрештою мав час — Тарас же іще такий малий.
А доля готовила дядькові Григорію ще одну радість за сина. Діло було так.
XXXI
Совгирь, як йому й належить, ходив читати по мертвому. Іноді, з цікавості, ходив з ним і Тарас. Одного разу пішов так собі, подивитись. Люди попалися гостинні, Совгиреві по чарці та по чарці — і набрався мій дяк, як, май груш. На лиці вдоволена посмішка, на душі легко й гарно, благость така знисходить —тільки от язик, клятий, чомусь не повертається. Він то й повертається, але читає зовсім не те, що написано у книзі: "Блажен муж, іже до церкви недуж, а до корчми чимдуж" і т.д.
Хтось із старших узяв книгу з рук Совгиря й тикнув у руки Тарасові.
— На, читай краще ти. А то твій дяк дочитається гляди...
Так Тарас уперше доступив до отої важної функції — читання по мертвому. Як бачимо, цілком випадково.
Читання йому далося. Голосно, бадьоро, молодо, звучно почав відчитувать стих за стихом. Сонні баби попідіймали голови. В хаті все оживилося, аж покійник
наче трохи повернув в’язи: а хто ж то воно так гарно наді мною мита?
" ім же образом желаєть ялень на істочники во дния — сі це желаєть душа мояк тебі, Боже... Возжади, душе моя, к Богу кріпкому, живому, корда же приіду і явлюся к лицю Божію!.
І так сторінка за сторінкою, псалом за псалмом. Якийсь захват підіймав Тараса, й було йому радісно.
Але це так поки вертілися люди в хаті. Та от один по одному порозходилися сторонні, свої пішли спати до другої хати. Совгирь давно угобзявся, хропе на лаві — і Тарас зостався сам-на-сам із мерцем.
В хаті тихо. Свічки потріскують. Страх, мов мороз під кожух, забирається в серце Тарасові... Боїться глянути не то в лице мерцеві, а навіть взагалі куди глянути, окрім книги. Умисне підіймає голос, старається твердіше вимовляти слова, але сам помічає, як голос його тремтить і зривається.
От уже Тарас чує, що весь дрижить, от уже він думає про втечу і зупиняє його тільки думка, що поки відчинятимеш двері, то мертв’як стрибне й схопить за полу.
Та, може, й не подивився б Тарас на це, швиргонув би святу книгу й дав дьору, але...
На печі лежав дід. Йому не спалося й він із задоволенням слухав, як Тарас читає. Знайомі слова знайомих молитов, що звик їх чути рапавими, як вони виходять із смердючих уст перепитого дяка, звучали тепер, як музика, як справжня молитва.
А потім дикція. Звичайно, дяки звикли харамаркати, не вкладаючи ніякого змісту в своє читання. Передихання робили там, де просто не хватало духу, а, набравши повітря, тут же підвищували голос, прискорюючи темп. І все це випадково, без усякого смислу, де попало.
Оце уперше почув дід виразне неспішне читання, зупинки на логічних кінцях думки, осмислені інтонації, а деякі місця то молодий піддячий читав прямо таки з ніжністю, вкладаючи туди якесь особливе почуття.
Все це не могло не подобатися дідові. Він радісно слухав таке читання й тому одразу відчув, як рівна прекрасна лінія почала нараз ламатися, голос затремтів, читання щезло, зосталися самі слова.
Стара людина зрозуміла, в чім річ.
— А що, сину, не втомився ще читати?
Тарас, почувши не знати звідки голос, упустив книгу й мало не зімлів. Йому здалося, що це говорить мертвяк. Із свічок зосталася тільки одна, кути хати були темні, й Тарас не міг бачити, що дід виставив голову з печі й привітно усміхається хлопцеві.
— Ти не бійсь, не бійсь, це я, дід... Оце я лежу на печі й слухаю, як ти гарно читаєш. Читай, читай... А як утомишся, то скажи: я злізу й розбуркаю Совгиря. Читай — я не спатиму, читай...
Страх Тарасів пропав. Він підняв книжку й знову голосно, чітко й виразно почав читати. А дід слухав і згадував свої молоді літа... степ безмежний... сиві воли й сумну чумацьку пісню поміж возами... Тихі сльози текли по старечих щоках... серце солодко щеміло.
А на ранок, як тільки почали зіходитися люди, розніс дід Тарасову славу по всьому селу. Хто тільки не приходив на похорони, кожному дід розповідав, як то гарно читає Григорієве хлоп’я.
— Таке мале, а дивись...
— Значить Бог у голову дав.
— А хто його вчив? — не втерпів Совгирь. Він усе дожидав, що, хвалючи Тараса, догадається таки хто-небудь згадати про вчителя.
Всі признали, що вивчив не хто, як Совгирь — і дякові це було приємно. Він навіть казав, що псалтир — це дрібне.
А от дайте тільки час, так я такого повиучую ваших дітей, що дивуватиметеся! У нас у семінарії сіни здорові були. А з них троє дверей. На перших дверях, що вели до граматики, нарисовано було мудреця. Він обтешує пеньок, а з того пенька виходить чепурненький учень. Другі двері йшли до піїтики та риторики. На них намальовано було колодязь із воротом. Ворот тягне два цебри: один іде вниз порожній, а другий підіймається вверх повен води, аж вона переливається через верх. Треті двері — до богословії й філософії. Там вималюваний був орел, що широко розмахнув крилами й високо піднявся над землею. Так оце я трохи отесав пеньочок. Дайте мені змогу — і я доведу цього хлопця до орла.