Але в той же самий час не кидало почуття, що на тому ще не кінець і що батько таки щось придумають.
І дійсно. Побалакавши ще й виявивши повну безвихідність становища, дід нараз закінчив словами:
— Ну, сину, не знаю вже що тобі й казати. Нехай оце, Бог поможе, діждемо неділі та піду я до свата до Якима, то може вдвох ми що й надумаємо.
Лице дядька Григорія посвітлішало. Оце вже й був вихід. Який ще невідомо, але батько на вітер слова не пускає й, очевидно, вже щось надумав.
Ішов Григорій додому з легким серцем. Навіть жінка помітила.
— Чого ти такий веселий?
— Я? Такий, як і завжди.
У слідуючу неділю дід Іван, узявши ціпка в руки, по службі божій помандрував до Моринець. Ішов молодо, бадьоро. Дивився на красу рідних ланів і думав:
— Господи, який же цей світ красний та хороший. 1 чого ж у ньому людям так погано живеться?
Свати зустрілися гарно. Дід Іван не часто бував у свата Якима, то ж годилося прийняти як слід — і сват Яким постарався.
Закликав сусідів, поставив добру випивку, і пішли у дядьків речі гучні та веселі. __
Дід Яким теж бував у бувальцях. Іще замолоду тікав на Чорноморію і досі любив згадувати.
— Там, брат, є річка Єйська. Так нашому братові аби тільки до тої річки. Як переправився через ту річку — квит! І посіпаки біжать тільки до Єйської. Як підбіжать, а бачать, що вже втікач на тому боці — вертають самі, бо то вже козача земля.
— Скажи на милость, як воно було!.. Тепер, ма’ть того нема.
— Да-а!.. А на Чорноморці перва робота тобі — на заброді у рибальстві. Шістнадцять душ у заводі — повна таква. А то до хазяїна якого пристанеш. Бо козаки все в походах та в походах, а дома зостаються самі козачки та старі діди та каліки — ну без робітника й не обійдешся. І які з нас поприставали до людей, так тим було добре. А которий попадав на пана — ну той виміняв шило на швайку.
— Як? Хіба й там є пани?
— А ти як думав? Сього цвіту по всьому світу.
І співав пісень, що повиучувався на Чорноморці. Підпирав щоку рукою й затягав.
Ой Боже ж наш милосердний,
Боже милостивий —Що породились ми В світі нещасливі.
Ой служили ж ми На землі й на морі —Тепер зосталися І босі і голі.
Дарували нам землі Од Дністра до Богу,
А границею По бендерське дорогу.
Дарували, дарували Та й назад забрали.
А нашую землю На вражих панів роздали.
А нас, козаченьків,
На Кубань-ріку загнали.
Дядьки підтягали рипучими голосами, зачинали іншої. Потім хтось щось чудне розказав, потім іще випили, іще заспівали. П’яних нема, а всім весело.
Ночувати дід Іван хотів іти до сина, але сват Яким не пустив.
— Там хата мала, троє дітей, а тут ми вам, свате, постелимо гарненько, виспитеся на м’якенькому, а завтра вже й погомонимо.
Сват Яким розумів же, що не так собі в гості прийшов до нього дід Іван.
На ранок похмелилися трошки, закусили, і аж тоді розпочалася ділова розмова.
— А вгадайте, свате, чого це я до вас прийшов?
— Та як скажете, то й знатиму.
— Треба нам поговорити про наших дітей.
— А що ж нам про них говорити? Ви женили, я заміж віддав.
— Так то так, а тільки нема їм життя від Копія.
— Та то правда... Істинно — нема життя.
— Отже треба щось думати. Треба їх захистить якось.
— Думайте ви, свате Йване, бо я скільки не думав — ні до чого не можу додуматися.
— Та й я ні до чого не додумався, так оце хотів із вами порадитися. Є, бачте, у нас у Кирилівці Тетерюк.
— Знаю. Що хата на одшибі?
— Ото-то. Так він ту хату продає. І грунтик при ній. Та тільки біда, що дорого хоче.
— А скільки ж він хоче?
— Хоче три рази по сто папірців.
-О-о!..
— Ну, я думаю, що як поторгуватися, то віддасть і дешевше.
— То поторгуйтеся.
— А як же торгуватися, як грошей нема?
— Д-да... Це вже той... не поторгуєшся.
— Так я оце й надумав, свате Якиме. Мій син, ваша дочка, обоє наші діти. Давайте ми їм допоможемо.
— А як же ми їм допоможемо, свате Йване?
Та купимо у того Тетерюка грунтець і хату та й поселимо там наших
дітей.
— Так оце у вас, свате Йване, гроші завелись?
— Ні, у мене грошей немає — я на ваші надіюся.
Обоє діди розреготалися.
Словом рішили так, що з Тетерюком треба поторгуватися і якщо він віддасть дешевше, то зікластися по половині й купити Грицькові хату.
Тетерюк віддав за двісті, і того ж таки літа дядько Грицько переїхав до свого рідного села.
Старші діти були чомусь дуже раді й весь час бігли за возом. Тарасикові вже йшов тоді третій рочок; він сидів у матері на руках і щось там лепетів по своєму. Катря щохвилини підбігала до воза: то квіточку яку зірве Тарасикові, то кузочку зелену принесе.
— А он і наша хата, — показав дядько Грицько пужалком.
Хата в Кирилівці була дуже мала, стара й покривлена. Стріха аж почорніла й серед неї якось хирляво стирчав облуплений дірявий бовдур. Тин коло хати похилився, ворота гнилі. Обхідчаста хатка...
Мати Тарасова, як тільки увійшла у двір і глянула на оте все, заплакала. Жаль їй стало, що все життя мусить пройти в оцій обідраній хаті, що тут будуть рости її діти.
— Чи ми вже такі прокляті у Бога, що нам немає долі на світі? Люди живуть, як люди, а ми... Сказать би, лінувалися, не робили. А то ж робиш до кривавого поту, а все нема толку. Вся сила на панів іде, щоб їх дітям було добре. А моїм?
І справді, важка праця чекала Катерину в "новій" хаті. Треба то все обхарити, привести до сякого-такого ладу. І стіни мазати й долівку, а дядько Грицько поправляв дах, огорожу. А тут панщина долягає. І завжди була вона добра, а з деякого часу й зовсім стала нестерпною. Річ у тім, що в дворі склалася така думка, ніби Кирилівка й найближчі села розпустилися дуже й вимагають твердої руки для направи.
— Ми занадто лагідно з ними поводимося. Треба їм показати, що панщина є панщина! — і двір прислав до Кирилівського маєтку нового управляющего, молодого якогось панка-поляка, що його всі інакше й не називали, як пан Ксаверій.
Так от оцей пан Ксаверій зрозумів своє становище в той спосіб, що попав він у гніздо ос, яких треба душити, інаки.они тебе покусають. Відповідно до тої теорії тримав пан Ксаверій і свою практику, отже кирилівці почули над собою таку руку, якої не чули давно.
— Го-го-го! Я те бидло вмію постромляти! — любив хвалитися пан Ксаверій і сік людей нещадно. Зробив головну кватирю в Зеленій і завів там прям<^ буцегарню: арешт, колодки, нагаї.