— А-а-а! Так ти своїх учеників змушуєш таку дрянь малювати. Замість божествених слов ти їх учиш голих женщин рисувати со всємі подробностямі? Та я тебе в двадцять чотири часа в монастир запру! Та я тебе туди зажену, що ти й світа Божого не побачиш!
— Батюшечко! Та я ж старався як лучче!.. А воно висіло на стіні, а вони, стервяки!..
— Бо-ог мой! — і батюшка аж руки підняв угору. — Так ти у школі на стіні, замість священних ізображеній, сороміцькі малюнки вішаєш? Та що ж це таке у вас тут діється? Та це ж не школа, а якась Содома і Гоморра!.. Треба буде ближче придивитися до вашої школи, що там у ній діється. Дивуюся отцеві Іванові, що він доручив таку делікатну справу, як воспітаніє дітєй, такому... такому...
Совгирь був убитий. Високий, дебелий, стояв знищено перед батюшкою, аж жаль було на нього дивитися. А отець Григорій наче аж напувався тим приниженням людини й садистично топтався по-людському достоїнству.
-1 вірші. Де ти їх викопав? Що се таке?
Пусть радость же сія множиться Внутрь твоего всегда сердца I радости сей не лишиться Тебе желаю до конца.
— Хіба я тобі "тебе"? Хіба я тобі "ты"? Хіба я з тобою свині пас? Забуваєш, хам, з ким говориш? Проч із глаз моїх, раб лукавий і лінивий!
Совгирь вийшов, як обпльований. Тут вже в дворі порвав своє художество й шматки кинув під пліт. Не пішов уже ні до кого. Празник утратив для нього всяке значіння. Подавсь прямо до корчми, бубонячи під ніс: "Отже цей чортів піп ізробить мене п’яницею"...
В корчмі зустрів людей, які не тільки радили лому "наплювать", але й самі вміли наплювати на багато речей у житті. І Совгирь знову пив восьмушний чаромас і одразу знову проклинав свою долю, співав українських пісень по-латині й цілувався з усіма, мов з найбільшими приятелями.
XXI
Отець Григорій додержав слова і при першій можливості навідався до школи.
Учні були попереджені. А що вони любили свого вчителя, то підтяглися, аби Совгиреві не впало.
Коли хтось виглянув у вікно й не то криком, не то пошептом сказав: "батюшка йде", і все в класі завмерло. Учні зблідли, у Совгиря почали труситися руки.
Батюшка увійшов, перехрестився, привітався з дітьми, а Совгиреві лейве кивнув головою. Оглядав усе приміщення критичним оком. Особливу увагу його звернули на себе оті плакати на стінах, розрисовані Тарасом.
Отець Григорій підійшов, прочитав один-другий — все в порядку.
Тут тобі й указаніє, що школа — "церковний угол", тут тобі й заклик особливо шанувати духовний стан — чого ж більше?
— Гм... А давно вони висять, ці таблиці? — спитав отець Григорій, ні до кого властиво не звертаючись.
Совгирь роззявив було рота відповісти, але отець Григорій обірвав:
— Не тебе питаю.Хтось із тих хлопців, що прислужували в церкві, отже бачили попа зблизька, відповів:
— Давно...
— Ну, як давно? Два дні, три дні?
-Ні-і!.. Ще як школа почалася!
Отець Григорій і сам бачив, що таблиці очевидно давно висять на стіці.
— Гм... А рисунки робив хто?
Тут уже обізвалося кілька голосів.
— Тарас! Тарас Шевченків!
— Який саме?
Кілька кулаків уп’ялося Тарасові в боки й з усіх боків почулося зміїне сичання: "Ус-с-ставай"...
Тарас устав і стояв, потупивши голову.
— А-а!.. Так це ти рисував?
Тарас мовчав. Йому було й солодко й соромно.
— Це справді він робив? Тут уже всі обізвалися:
— Він! Він!.. Сам!..
— Молодець, молодець. І в церкві прислугуєш ізрядно, молодець. Ну, сідай. А що це ви зараз робите, дітки? А що ви вчили? А які молитви ви знаєте?
І пішла звичайна ревізія.
Діти, на превелике диво отця Григорія, пройшли досить багато, знали елементарні молитви, певно знали, що таке шкільна дисципліна — словом ішов сюди отець Григорій із твердою метою рознести Совгиря в пух і прах, а от мусив признати, що школа ведеться як слід і що замість догани треба Совгиря хвалити.
Хвалити учителя при учнях отець Григорій здержався й тільки, уходячи, більше привітно кивнув Совгиреві головою. Та бідному дякові й це було за щастя. Він сподівався чогось наче великодньої стрічі, а воно так на пречудо щасливо скінчилося.
Але що було вже цілком несподівано — зміну настроїв отця Григорія приписав Совгирь цілковито... Тарасові.
— Це ти його так умягкосердив своїми малюнками, Тарасе! Бачили, хлопці, як він зразу пом’якшав, коли тільки поглянув на рисунки? Бачили?
Очевидно, що хлопці всі бачили. Та ще як бачили! І Тарас зробився героєм дня: це ж він одвернув напасть від усієї школи.
А Совгирь так прямо не знав, чим виявити свою вдяку.
— Зоставайся, Тарасе, сьогодня по школі — я тебе вчитиму "Благословлю ґЬспода". Читатимеш, як антидор роздаватимуть.
Тарас не розумів, чому це посипалося на нього стільки дяк, але чув себе щасливим. До вивчення нової молитви приступив зараз же й думав, що то прямо Бог зна’ що, а воно десяток слів, не більше.
— Оце й усе?
— Оце усе.
— Так це... — і Тарас ледве не сказав точного визначення всякої мало значної речі, яке вживалося серед хлопців. Совгирь поучав, що не в великім розмірі діло.
— Все діло в тім, як прочитать. Один тобі прочитає, мов москаль на барабані проторохкотить — і нікому від того ні втіхи, ні радості. А ти навчися читати з протягом, з роздохом, голосно й гарно: от тоді кожному приємно буде тебе послухати.
І дійсно вивчив Тараса добре читати. Батькові з матір’ю приємно. Виходять із церкви, а люди то той, то той підійдуть.
— Це ваш хлопець читав сьогодня?
(В машинописному варіанті роману бракує однієї сторінки ред.)
Хто має дозволити?
Ясно було, що все діло^в отцеві Гриторії. Якщо він розрішить, то отець Іван і подавно. Зрештою отця Йвана можна й не питать.
Розпочав Совгирь підготовку. Насамперед вивчив хлопців казати одностайним хором:
— Recreationem, excellentissime pater, rogamus!
Правда, отцеві Григорію не належався титул ексцеленції, але Совгирь думав, що маслом каші не спортиш.
Хлопці від радості, що вивчили таке чудне, почали виголошувати цю фразу, де тільки зійдеться їх троє-четверо.
І от біда хотіла, щоб якось отець Григорій ішов вулицею, а хлопці, хотячи зробити йому приємність, гаркнула з-за плоту:
— Recreationem, excellentissime pater, rogamus!
Отець Григорій зупинився й постукав палицею в пліт. Хлопці притихли.