А воно й розбирати нічого: корчма не дала й половини того доходу, на який рахував Майорка. Те ж саме й по інших корчмах, отже плани Майорки тріщали: замість великого заробітку — міг утратити навіть і той капітал, який уклав у цю справу.
Він валив усю вину на своїх прикажчиків, докоряв, що вони занадто лагідні, що вони панькаються з хлопами, що вони не вміють витискати з мужика гріш.
— їх треба давити! З них, як смалець, треба топити гроші! Як хлопа не потиснеш, то сам із торбами підеш!
І наказував ще і ще згострити політику. Хаїм старався з усіх сил, а толку все одно не було.
Совгирь уже не жартував більше щодо підпалу корчми. Вона ледь не щодень "сама" могла загорітися, а тоді, чого доброго, за похвалки попадеш, де козам роги правлять.
XIV
А друга знаменна подія села Кирилівки — приїзд нового попа.
Отець Помазанський не минув тої ж участі, яку він уготував покійному отцеві Губському, з тою хіба різницею, що прямо потрапив у монастир на послушництво. На його місце був присланий отець Григорій Кошиць.
Е-е-е-е, це вже була інша марка. Таких іще не бувало у Кирилівці. Повна протилежність не то отцеві Помазанському, а й отцеві Йвану. І це показалося відразу.
Отець Іван не п’яниця, але любитель випить. Його п’яненьким бачили в церкві, його й на возі возлежащого привозили часом із гостей прямо на утреню; він мір забути, ще сьогодні неділя й поїхати усією компанією купатися.
— Пороздягалися ми ото. А там верби над річкою. Та здоро-о-ві! Виліз я голий на вербу, щоб стрибати у воду, й гукав там:
"Во Іорда-ані крещавщуюся тобі, Господи!"
А люди йдуть до церкви. Задирають голови — що воно там співа спозаранку? А потім: "Ля!... Та то ж наш батюшка].." А я їх благословляю звідти! А я їх благословляю!..
І розкочується широким реготом сам, а слухачі давно вже качаються від сміху.
Новий священник одразу показав, що він того не любить, чин священства ставить високо і сам ніколи його не понизить і — головне — іншому не дозволить. І хоч отець Іван був старший і службою в даній церкві й літами, але якось так одразу вийшло, що він знизився й тон старшинства узяв отець Григорій.
Отець Іван був гуморист і то неабиякий. Кожний крок його відмічався гумором, без того він не міг жити. Навіть у церкві, при богослуженні він дозволяв собі жарти.
От іде миропомазання під великий празник. Отець Іван ставить хрестики на чолі людям. Підходить лисий дядько. Отець Іван набирає на помазок, скільки вміститься, й виліпляє на лисину, шепотком додаючи:
" А тобі ще й лисину намажу...
Дядько блимає очима. Священне міро стікає одним струмочком на потилицю, другим на перенісся. Кругом люди давляться від сміху, а о.Іван як ні в чім не бувало, творить возглас.
Або йде вулицею. У піску бавиться голеньке, зовсім голе хлоп’я. Батюшка зупиняється. Він любить дітей.
— А як тебе звуть, хлопче?
— Іван...
— Іва-ан?.. Ну й я Іван. А ходи, Йване, зі мною.
Бере за руку, веде. І одно це вже смішно. Бо батюшка, нівроку, огрядненький, ряса простора, чоботи великі (щоб мозолів не було)-і рядом щупленька, ледве помітна від землі фігурка голої дитини.
Приходять до крамниці.
— Ну, Йване, дивись: оце пряники, бачиш? Так бери скільки тільки можеш забрати.
Дитя й не бачило зроду стільки ласощів. Запускає рученята у те багатство, набирає повен оберемок. Але воно ж голе, пряники не держаться, падають. Хлоп’я нахилиться за одним — падає другий, нахилиться за тим — падають ще. Регоче батюшка, регоче крамар, регочуть люди — і всім весело.
Ходив завжди о.Іван із палицею кривулькою. От вийде на базар. Баба продає тараню. Торгується, божиться, хреститься — і нараз бачить, що з-за її спини простягається клюка й ціла в’язка тарані, аки птиці небесні, возноситься в повітря.
В крайнім обуренні перекупка забуває усе на світі й з цілим потоком гнівних, завжди готових, спеціальних перекупочних, віками коло яток вироблених виразів обертається, готова вилити ту запашну^квінт-есенцію на голову посягателя.
І нараз бачить широку спину отця Йвана. Батюшка мирно бесідує з якимсь чоловіком, а в’язка тарані так само мирно теліпається високо на клюці.
Люди сміються доокла, перекупка й собі заливається реготом, від якого, мов драглі, трусяться її більше ніж повні перса. Бо воно таки направду смішно. Широченна спина в білій полотняній рясі, над нею бриляка солом’яний із здоровенними крисами, а над брилем похитуються, шурхотять, тараньки.
— Батюшечко!.. Що ж це ви серед біла дня у грабіжку вкинулися?
А батюшка, мов і не чує, спокійно розмовляє з якимось дядьком. Дядько сміється.
— Батюшка... Он до вас женщина щось говорить.
Отець Іван обертається. Але в самім повороті вже є комізм. Бо він обертається швидко, від чого ціла в’язка тарані робить широке розкидаєте коло.
— А-а! Це ти, Явдоха? А чого тобі від мене треба?
* А Явдоха вже від сміху й слова вимовити не може, тільки тиче дебелим пальцем у тараню. Отець Іван здіймає патерицю з плеча, здивовано дивиться на тараню.
— Свят-свят-свят!.. Хто це мені почепив?
І вже навіть віддалеки такої сцени не можна собі уявити з отцем Григорієм. Він бачить у тім пониження сану й образу божу. Взагалі не схвалює панібратства з хлопами.
— Священник єсть священник, а мужик єсть мужик, і кожен з них повинен знати своє місце. Господь усьому на світі й призначив своє місце.
І так в усьому — батюшки цілковита протилежність один одному. Отець Іван повний, кр гювидий, ніс картопелиною — отець Григорій сухий, з довгим лицем і тонким носом. Отець Іван веселий, гостинний, щедрий — отець Григорій стриманий, хазяйновитий, скупий. Отець Іван під веселуруч і анекдота вам якого масного встругне, не викидаючи з пісні слова й чіпаючи всякі матерії, до найвищих включно — отець Григорій удає прибільшену побожність, що іноді непомітно переходить в ханжество.
Отець Іван вірить у Бога, хоч часом його видимо ображає, але знає поезію молитви із сльозами й сердечною скрухою — отець Григорій ніколи не ображає Бога навні, але в душі може не зовсім правильно й вірить, в усякім разі може обдурити. Отець Іван не дуже то піклується про зовнішню показність, престиж сану тощо — отець Григорій дуже. Отець Іван не дбає за любов прихожан, а її має — отець Григорій дуже дбає і... не має.