-1 болить.
— Ого! Як напірчить іноді, так і сісти ніяк.
— А за віщо?
— Як то за віщо? Це ж нЯвука.
І хлопці, і їх учителі твердо вірили, що навука й різки — речі невідділимі.
Оце трохи розхолоджувало Тараса. Щоправда, дехто з хлопців висловляв надію, що може Совгирь бити не буде.
— То отой чорт, отець Василь бився, як сатанюка. А цей, може, не буде.
Може, не буде... А може ж, і буде?
От чому, коли в батьковій шапці і в материних чоботях, причепурений ішов із батьком Тарас записуватися до школи, душа тікала в п’яти.
Але, на щастя, Совгиря не було в школі. Треба признатися, що весь цей час, на радощах, Совгирь перебував більше в корчмі. Він не був п’яницею, як покійний о.Василь, але й проливати не проливав. А при такім случаю сам же Бог велів випити — це ж усі розуміли.
Розумів це й дядько Григорій, а тому, відіславши Тараса додому, почимчикував до корчми, несучи паляницю й пляшку горілки.
В корчмі було весело. Совгирь умів якось додавати веселощів усякому товариству, в якому знаходився. Коли був підхмелений, пересипав свою мову віршами, приказками, анекдотами. Зараз оце він задавався, виносячи своє учене звання перед вся. А публіка навпаки — безцеремонно стягала його з отих п’єдесталів і висміювала. Совгирь декламував.
Яко трезвому із п’яним обитать —
Тако і письменному із простим пробувать.
Бо в простого мужика простий єсть обичай,
А в письменного — особний, політичний звичай.
Совгирь вважав себе власне носієм отого осібного, політичного звичаю, а
якийсь низенький, присадкуватий дядько тримався зовсім іншої думки.
— А я так признаю, що з письменних усе зло на світі. Скільки я не бачив учених людей, так усе падлюки.
— Через письменних і світ скоро западеться, не через кого, — підтримує
кум.
— Не плетіть дурниць, холоднокровно дає відсіч Совгирь. — Якби через нас світ мав запастися, то він давно вже запався б, а того й по сей час не маєш. З того явствует, що ви обоє дурні. І неблагодарні!.. Ми ваших дітей учимо, писанієм святим викладающе, ми ваших дітей на добрі діла нагрущаємо, до спасенія душ їх приводимо, а ви нас лаєте.
Знайте і розумійте таковії люде,
Що вам за такії речі в послідній день буде!
Зачим — перестаньте, простаки, нас блюзнити,
Би-сте ся не мали в пропасть вічну потопити!
— Ех доля моя, доля прелукава.. І чого я так пізно на світ народився? Оце якби було Запоріжжя, чи я сидів би оце з вами отут та сперечався? Та я б літав оце конем по степу, з татарами бився б!
— А ти бачив теє Запоріжжя?
— Я Запоріжжя не бачив, але чую душею, що мені б тільки запорожцем бути! *
І затяг громоподобним своїм голосом:
Зруйнували Запоріжжя —Буде колись треба.
— А я бачив запорожців, — обзивається якийсь голос із кутка. — Вони й до Вільшаної на ярмарок наїздили. Приїде, було, чоловіка десять-дванадцять — і весь ярмарок закрасять. Громкі в їх речі, шибкий народ! Одягнені — так що вже й казати!.. Золото та срібло!.. А як їде, то й не струснеться, наче й землі не торкається. То оце, було, як сядуть на коней, та по ярмарку — аж іскри сяють!.. Кине оце шапку — а шапка в нього плесковата — та й до землі не допустить: підбіжить конем і ухватить. А скоро в кого впала, та оце вже йдуть п’ють та гуляють за його гроші. А храбрость яка!.. Та що й казать — були люди, одно слово... А як піднімуть пісні — наче в морі ревуть!
Дядько Гриторій знав, що цих бесід у корчмі не переслухаєш, і тому старався звернути на себе увагу Совгиря. Але це було не так легко.
— Хлопця я... хлопець у мене... Тарас Грушівський Шевченко... Так не забудете?
— Я не забуду-у! Я нікого не забу... Присилайте! Присилайте всіх — я всіх буду вчити, бо на то я єсть учитель. Бо-оже!.. В помощь мою вонмі-і-і— !..
Дядько Григорій махнув рукою і пішов додому. Зрештою вважав Тараса записаним і звелів назавтра бути готовим.
Сильно щеміло серце Тарасове, коли наступного дня мати, ридаючи, благословляла сина, мовби виряджала в далеку й невідому путь. Катря провела Тараса аж до школи й старалася розважити.
З трепетом увійшов Тарас у сіни і аж постояв трохи — так билося серце.
Він прийшов пізно — навука вже, видимо, почалася. Із шкільної кімнати чути було голос Совгиря і регіт хлопців.
У Тараса трохи одлягло од серця: раз там сміються, то справа ще не така погана.
Одчинив з трепетом двері, увійшов. До нього кинулося щось великанське, розпатлане — то був Совгирь.
Тарас бачив Совгиря в церкві, але там то була просто висока людина. А от тут, серед цієї малечі, дяк здавався велетнем. У Тараса аж дух затявся, коли Совгирь ухопив його за руку: а що як одразу розложить та й битиме?..
— А-а-а!.. — ревонув Совгирь. — Іще один онагрик! Asinus ferns1. Ну, сідай, сідай!.. Де хочеш, там і сідай! Сідай і слухай!.. Це я вам... щоб ви мали поняття про всякий стих, сірич вірш. От вам стих іройський!
Совгирь став серед хати, надувся й задекламував:
В леності ізжив всю жизнь свою аз, окаянний,
Припадаю ті, чистая Христа Бога мати,
0 услиші й воздвигні мі оумнов чювство,
1 просвіти мя, всего очерненного страстьми,
І покаяніем очисти, діво благая...
І поводив по всіх школярах очима з висоти свого мало не сажневого зросту.
— Поняли? Ні чорта ви не поняли. Ну, та дарма. Я й сам не все понімав, коли був таким онагриком, як ви. Слухайте ж далі. Оце вам буде — стих проелєгійський!
Ізбави троуса тяжка всіх нас, тя поємних,
^ Яко страшен єси, спасе, і гнів твій како понесем.
Пощади, владико, люди, чтуща славу твою...
— Чтуща славу твою... чтуща славу твою...
Видимо, Совгирь забув як далі і все повторяв: "чтуща славу твою... чтуща славу твою"... Рішивши, що більше не згадає, крикнув:
— А оце стих хромий! і почав уже не декламувати, а співати, сильно вирячивши очі.
Почерневший мраком безбожія мир,
Богозрачная світила небесная,
Просвітиша зорями благодатними,
Світа Христа присно всім возвіща-ающе!
Передихнув і ще дужче наліг голосом:
Небесная мудрості не учившеся —Од Господа апостола преславна,
Світозарная світильники учинившеся!
— О!.. Чуєте?.. "Небесная премудрості не учившеся, і все ж "світозарная світильники учинившеся". О! А він каже, я недовчений. А що з того? Аби благодать була Господня!.. Я, може, в тисячу разів краще нього все розумію.