Один тільки раз пощастило Тарасові. Вийшов на поле, дивиться — Гарадуля сидить, на купині відпочиває. У полі всі якось рівніші, то й Тарас насмілився підійти. Привітався чемненько, став, а далі вже й не знає, що казать — тільки шапку мне в руках.
Гарадуля поглянув на хлопця з-під густих брів.
— А що ти хотів, хлопче?
— Та я, дідусю... я... я хотів спитать... а хто то був отець Мелхиседек?
Гарадуля уважно подивився. Стоїть перед ним мале, носом підшморгує, а
питає про такі серйозні й великі речі. Хотів, було, сказати що-небудь різке, але не сказав. А замість того, помовчавши, відповів на питання.
— Отець Мелхиседек — то була велика людина у нас на Вкраїні. Йому пекла недоля народна, він болів душею за нас усіх — і той біль ганяв його всюди. Він же, отець Мелхиседек, і до цариці їздив за нас оступатися, і до самого польського короля добивався. Бо тепер петербурзький цар над нами, а тоді був варшавський король. Виміняли шило на швайку.
Дід говорив серйозно, мов би балакав з людиною свого віку.
— Король хотів нам допомогти, а не міг. А цар може, а не хоче. Ото така між ними разниця. Король був не при силі. Що він захоче доброго зробить, то шляхтюки зараз іздіймуть крик — нє позвалям! І що король зробить? Нічого. Бо він не помазаником ішов на царство, а вроді як найманий був, тільки що не на
строк.
— От тому й отець Мелхиседек нічого не міг зробити ні у короля, ні у цариці. Заробив собі тільки те, що його схопили, вивезли й не знать де діли. Кажуть —замурували у кам’яну стіну. Можна повірить. Із того, що навіть я сам бачив —можна всьому повірить.
Дід пожував губами. Шкіра на губах натяглася, мов їв щось їдке.
— Як до нас сюди військо прийшло... коло Вільшаної табор розбили. Та як почали людей мучити, так і будьте ви трижди прокляті. Роти розривали патиками, ноги й руки вивірчували — бодай і не казати! Били нагаями, барбарами, киями, поліньми, присішками від рушниць. Б’ють та ще приговорюють: "Оце тебе б’є твоє благочестя. Ану-те лучче того грека!.." Бо то ж вони усе на унію нас навертали. Гонительство на унію було — силою гонили на присягу. Ото ж і отець Мелхиседек. Бачить, що краї приходять для народу, що зведуть нас скоро ляхи з цього світу — давай думать, як народ піднять. Ото ж і надумав "Золоту грамоту". І показав Залізнякові: "Бачиш, каже, що сама цариця велить уставати". Так аж тоді гукнув Залізняк на охотника — бач як було.
Нараз дід урвав. Чи якось зрозумів, що з малою дитиною про такі речі не говорять, чи підійшов до таких місць, що хоч воно діло й минуле, а все ж краще помовчати — ну тільки обірвав зразу. Мало того. Устав, кивнув хлопцеві головою й пішов неспішно геть. Високий, рівний, випростаний.
Тарас зостався мов спрагнений, якому піднесли до уст сосуд з водою й одірвали.
А селом пішли чутки.
— Мале Шевченя про гайдамаків розпитує. Навіщо? Мо’ хто підговорив?
Частина друга
ШКОЛА і
Непомітно наблизився й той час, коли треба було віддавати Тараса до школи.
Стара Україна сама дбала за свою школу, і тому школа, як і шпиталь для сиріт, була невід’ємною частиною села. Без школи чоловік собі свого села не мислив.
І в Кирилівці була така школа. Містилася в хаті на майдані коло церкви, утримувалася громадським коштом, а що громада була бідна й кріпацька, то й школа була тій громаді під стать: обідрана, необмазана, шибки у вікнах повибивані, і нічого "шкільного" в тій хаті не видно. Від інших бідняцьких хат тим тільки й відрізнялася, що була трохи більша й не мала й клаптя огорожі доокола себе.
Всередині ділилася на дві половини. В одній, звичайно, жив дяк, природній учитель тодішній, а в другій містилася властиво школа. Просто це була порожня кімната, де від стіни до стіни стояв стіл, коло нього лави — от і все.
За часів Тараса з цією школою було різно. Учителював, наприклад, отець Василь. Це був син кирилівського ж таки попа, о.Івана Губського. Родився й зріс у Кирилівці, але, як і всі оті попівські синки, виростав серед ненормальних умовин. Від селянської здорової верстви з її самою природою унормованим життям ділило таких поповичів їх якесь ніби вище походження. Іншого ж життя, унормованого вже культурою, вони не знали та й знати не могли. Тому виходили здебільшого морально покаліченими істотами.
Таким був і Василь Губський. Наук він не подолав — вигнали з семінарії. Вернувся додому здоровим балбесом і жив при батькові без усякого діла. Ото й тільки, що батько зробив його при собі дяком.
Після смерті батька, Василь подався у губернію — проситися на попа. Громада хоч і не сподівалася з нього дуже мудрого священника, але з давніх-давен повелося, що син попує на місці батька, отже й тут громада підтримала прохання. Думали при тім, що поки був Василь дяком — дурів, а висвятиться —схаменеться.
Громада помилилась: і висвятився Василь, а не схаменувся. Навіть іще більше розпаскудився: пив, гуляв, вів безпутне життя.
Раз, бувши на похоронах, там же на кладовищі, серед сліз і жалощів,
заходилися отець Василь і його колега, другий священик, о.Терентій Помазанський, битися за якусь Параньку. Вчепилися один одному в гриви й почали вовтузитися серед могилок.
Люди дивилися на те й хитали головами — тратилося найменше побажання до таких панотців. А дітвора реготалася одверто.
Отець же Василь вважав ту бійку бійкою, а отець Терентій "усмотрел" тут дещо інше і, не будучи дурнем, у той же день метнувся до консисторії. Дорогою роздряпав собі лице, надірвав рясу і в такому вигляді явився перед консисторськими чиновниками.
Правда, консисторська братія — народ не дуже жалісливий і самою ризою розідраною його не проймеш, але отець Терентій догадався захопить із собою ще й інші підсобні докази. Ці докази й зробили те, що оець Терентій зостався чистим, а о.Василь — "отрешен в защтат с запрещением священослужения и рукоблагословения". А до характеристики його було вписано: "Заражон піянственною страстію и часто упражняется в піянстве; вообще состояния худого і к исправлению безнадежен".
Удар цей приголомшив о.Василія. Мотнувся й він до консисторії, але вже пізно: всюди вже натоптав о.Терентій, і о.Василію нічого було робити.