— А що ж Грицько його з батьківщини-виганив чи що? Не сам він у хату вліз, його закликано.
— Та й уліз же не дурно: п’ятдесят карбованців заплатив.
Словом, усі були на стороні Грицька, давали різні поради, як надалі спекатися Копієвих приходів, але всі ті поради були ні до чого і говорилися от так,*аби не сиділи мовчки.
Дядько Григорій питав батюшки, коли можна відбути хрестини. Батюшка подивився на стелю.
— Ну... сьогодня вже, мабуть, ні, правда? А завтра мене не буде дома. Хіба післязавтрього — добре?
На тім і стали. У куми запросив дядько Григорій присутнього сусіду Дяденка.
Коли батюшка підійшов до породіллі попрощатися, вона спитала тихим голосом:
— Батюшечко... А як ви назвете дитину?
— Як? А коли він народився? Учора?
— Та ніби учора.
— Ну, а вчора було Тарасія архиепископа. Значить і вашого хлопця назвемо Тарасом.
— Ну, спасибі вам, батюшечко...
Вона боялася, що піп назве як-небудь по-чудному. Вони люблять, попи, іноді посміятися з чоловіка. Назве як-небудь не по-людському — Ясон або Юда, а ти й носись із тим цілий вік.
Микита чув ту розмову й сміявся. "Тарасик-карасик!" — це так смішно! Вирвався з хати й подавсь до приятеля — розповісти про страшні події минулої ночі. Розбійники в його оповіданні вийшли обвішаними ножами, сокирами. Зуби у них отакі-о!
Тимоха стояв і завидував: він так прозаїчно спав усю ніч.
Потім Микита оповів про нового братіка. Тимоха зрадів.
— От і добре... Ми й його візьмемо в ліс — хай і він меду наїсться.
— Тю, дурний! Та воно ж мале зовсім!
— Ну, ми будемо потихеньку йти.
— Та він же зовсім, зовсім маленький! Отакий-о!.. Він і ходити, мабуть, не вміє. Тільки кричить.
— А як його звуть?
-Тарасик-карасик!
І обидва приятелі розреготалися.
***
Почали зіходитися баби з подарунками. Та бубликів, та баранини трошки, яєць, груш варених або сухих, пшона мисочку, борошенця або готових уже вареників. Віталися весело.
— Ну, як вас тут Бог милує? Чи живі, чи багато жиру?
— Та ото тільки, що живі... А жиру вже нема...
— Нехай вже на синах та на дочках жир наростає. На тобі, Катерино, гостинця та закладай бочки, де були сини й дочки.
Катерина дякувала й блідо усміхалася. Дуже вже вона ослабла. І на зливки не могла встати: сусідки посадилила полу й піддержували.
Баба клала у ночви любистку, чорнобилю, калини, вівса, верби, наливала води непочатої й приговорювала:
— Свята водице, Уліяно! Очищаєш луги й береги, коріння й каміння... Очисти, Господи, душу й тіло породіллі, а руки бабі.
Потім брала ту воду й лила на руки Катерині над коритом.
Ти, вода йорданная, ти од Бога милосердного созданная. Прибуваєш із гір, із джерел. Прибудь, Господи, до народженної, хрищенної, молитвенної раби божої Катерини.
Катерина дякувала, цілуючи бабу в руку.
— Спасибі вам, бабусю, що послухали.... потрудилися.... Хай вам Господь ваші труди верне.
— Нехай тобі, доню, Господь поміч дає. Нехай тобі дає вигоди на три годи.
А присутні жінки сміялися. ^
— Ні! Ви кажіть, бабо, краще так: щоб од цього одреклась, а до другого поволоклась.
Хрестини теж вийшли бідненькі, але було весело.
Жінки незнарошне підпоїли бабу. Баба вийшла серед хати і, припліскуючи в долоні, співала п’яним голосом:
Ой спасибі тому ковалю,
Що скував дитину Під сюю годину.
І кував, і хотів І, куючи, не впотів!
І ніжками не тупав,
І в рученьки не хухав!
І добро і тепло добувати було!
А похресьбин так і зовсім не справляли: бідні були оті Шевченки.
III
Погано поправлялася мати Тарасова після цеї дитини. Лежати б та й лежати, але ж бо й лежати ніяк. Надходила весна, а з нею робота. І своя, а ще більше панська; то за час хвороби завелися "залеглі дні".
Батько й мати цілий день на панщині, а мале з Катрею. Забіжить мати на
часинку, погодує дитя й знов на панщину.
— Катре! Доглядай же дитини! — кине на бігу.
А Катря така, що за нею самою ще треба доглядати. Дитина заплаче, а Катря не знає, що робити. Нажує хліба, дасть у ротик із язика, як голуб’яті. А вже перепелената й не зможе: як дитина уробиться, то й біжить Катря до сусідок, аби прийшла котра та перепеленала. А сусідки самі на панщині. То бігає-бігає Катря, поки кого надибає, а дитя кричить тимчасом, аж посиніє. Микита пробує забавляти, але чомусь у нього не виходить. Нахилиться, нахилиться до личка та як гухне! А то почне співати "товстим голосом". Або візьме сокиру тай наміряється.
— Цить, а то я тебе вб’ю!
Прибіжить Катря, а над колискою Микита з сокирою.
— За...ру...бав? __
Микита регоче.
— Та то я його забавляю!
Уночі... усі сплять. Хропе Григорій... щось балакає у сні Микита. Дитина плаче, бо у неї ріже в животику від кислого хліба. Треба вставати матері, а тут голова як свинцем налита, руки, ноги не підводяться. ♦
— Я ще трошки полежу...
А воно кричить, аж заходиться.. В хаті задуха... Таргани шарудять.
Катерина встає, хитається... Роздмухує вогонь. Перепеленає, нагодує, а воно не спить. Поки біля грудей, поти й мовчить. Покладе в колиску, колише.
...а-а...а-а...а-а...
...шовкової вирвечки...
...мальовані бильця... пішли до Кирильця... що Кирилець робе....
... він письмечко пише...
Слова ледь проходять крізь зуби. Сумний тоскний мотив ледве бренить, оповиваючи журою молоде життя .ще в колисці... Сон зморює... Голова схиляється на бильця... Забула й каганця погасити.
***
Прийшло літо — панщина заїдала. До схід сонця встане Катерина, прив’яже малого запаскою до грудей, на плечі візьме колиску, а частіше то й без неї: в одну руку глечик з водою, у другу сапачку чи там серп — і гайда на панські лани. Там на полі кой-як прилаштує дитя, перехрестить і піде на роботу. А воно спить. Мурашки повзають по ньому, лізуть на видочок, п’ють малі слезиночки коло очей. Мухи обсідають мокрі пелюшки, лізуть у піврозкритий роток. Якась кузка величенька підповзла до самого носика й заглядає всередину. Рішила, мабуть, що добра буде хата й сміливо поповзла прямо у ніс. Дитина пчихнула. Кузка стрімголов вилетіла з носа.
На шийку зліз павучок. Постояв-постояв, подумав — і взявся до роботи. Прикріпив павутиночку до пелюшки, потім до вершини стебельця, в’ять до пелюшки й знов до стебельця — снував сіт^су. Мов прив’язував малого селянського чоловічка до його землі.