Але от усі повмощувалися, лежать. Нерви напружені, сон далеко. Трісне гілка у лісі — серце так і стрепенеться.
Хтось запропонував, щоб Андрій розказав казку. У нього баба вміє багато
казок, а від неї й Андрій навчився.
Андрій почав останню, яку чув від баби. Казка, дуже добра дома, на печі — показалася зовсім непідходящою тут, у лісі, та ще ніччю, та ще в оцій страшній самотині.
— Жив собі один цар. І вилупилася у нього дочка царівна. Як зросла — дуже гарна вийшла дівчина, багато до неї залицялося парубків, усе царевичі, та їй ні один не подобався.
— А був там у лісі один розбійник...
Квит! Страшне слово було сказане. Відтепер авдиторія вмерла... її нема... самі трупики холодні лежать у курені.
— Так от отой розбійник приїхав до царівни увесь у червоному. Сам такий бравий, кінь під ним, як вогонь. Сказано — пан, бо розбійники ж усі з панів.
— Та й почав він до тієї царівни їздити. їздить та й їздить, та все намовляє, щоб вона до нього в гості прийшла. "У мене, каже, хороми великі. А в покоях у мене золото так і блищить, каміння дороге так і блищить!.."
— Дуже захотілося царівні на те все подивитися. Сказала про те батькові й матері, але ті й слухати не хотять. "Як?.. Наша дочка, царівна, та буде кудись шльондрати? Та нізащо на світі!" Й не пустили.
— Тоді царівна надумала одурити батька й матір. Раз, коли їх не було дома, поїхали на поле, вона підговорила свою служницю, й пішли вони у той ліс.
— Пішли вони у той ліс, а на узліссі вилетів звідкілясь пташок, крутиться коло дівчаті співає: "Вернися, царівно!.. Вернися, царівно!.. Вернися, царівно!.."
Служниця чує та й каже:
— "Ой панночко! Давайте вертатися лучче!.."
— "От тобі й маєш! Скільки пройшли та й вертатися? Ні, ходім".
— Пішли вони у той ліс. Ідуть, ідуть... Уже сонце почало заходити, а потім і зовсім зайшло. Стало темно... І взяв дівчат страх...
Узяв страх не тільки дівчат, а й хлопців. Вони теж були самі у темному лісі й могли сподіватися розбійників. Уже б попросити, щоб і перестав Андрій, алех теж несила:
— Аж нарешті дивляться дівчата — хороми стоять у лісі. Вели-икі!.. І три брихтани перед ворітьми — врр... вр-р... вр-р... — не дають і приступити.
— Царівна одному булочку, другому булочку, третьому булочку. Якось залагодила — увійшли вони з тою служницею. Входять до першого покою —пусто. Входять до другого — наче кухня. В третьому — ліжка й крісла стоять. У четвертому — гроші, повно самих золотих грошей. А до п’ятого як заглянули —так і обмерли зо страху... пішли мурашки по паннах.
Передчуття чогось особливого заморозило хлопців. Санько вже від страху не міг плакати голосно й тільки гудів. Хтось порадив йому:
— Ти накрийся з головою... коли боїшся... Ми ж бач... не боїмося...
Хлоп’я тягло на голову якесь шмаття й з тоскою згадувало, що дома зараз
у хаті світло, мати пораються, батько хомут ісправляють.
Андрій замовк. Добрі актори перед виграшними місцями роблять художні паузи. Це теж була художня пауза, тільки зроблена зовсім з інших причин: Андрієві просто урвався голос. Він не хотів теж, він нізащо не хотів показати страху, але й видобути слова не міг.
Хтось найбільше переляканий ледве прошепотів:
— Що ж... там... було?..
— А там... лежать люди... порубані... голови повідрубувані, руки... самі покійники. Дівчата... так і обмерли... Аж тут чути... торохкотять вози... розбійники вертаються... у двір заїжджають.
І тут сталося щось таке, що було страшніше всіх оповідань. Десь не дуже далеко почулося вовче виття... У-у-у-у-у-у!..
Судорога скувала всі ці малі тіла... серця перестали битись., очі безумно вирячилися у тьму.
На виття вовка обізвалося ще два вовчих голоси — один грубший, другий тонший. Так і перекликалися вони усі троє.
Потім перший голос завив ближче... потім іще ближче... Вовк наближався.
От він вибіг на поляну... Через секунду щось м’яко стрибнуло на верх куреня.
Вовк сів над самими обличчями дітей. Довго, протяжливо завив і почав скребти передніми лапами листя, накидане поверх куреня. Сміття падало на обличчя дітей, але вони вже нічого не відчували — вони були паралізовані.
Чи довго тяглася ця мука — ніхто не знав, але скінчив усе вовк же. Скребнувши ще кілька разів, він помочився на курінь, м’яко зіскочив і щез. А хлопці так і зосталися сковані страхом. Дехто заснув під ранок, а дехто так дочекався тої хвилини, коли приїхав дядько Яків і загукав:
— Ей ви, малеча! Живі ще? Не подавили вас вовки?
Криками радості стріли діти ден мужній голос, а малий Санько знов розплакався.
Навперебій оповідали дядькові пригоди минулої ночі. Яків тільки хитав головою. Він чув себе винним. Добре, що так минулося!.. А якби...
XXIX
Осінь.
Закінчився цикл праць, що відбирав усю силу, енергію всіх мускулів, напруження розуму. Трошки більше спочинку — і твориться поезія. Розцвічує людина коли не будень свій, то хоч празник.
Перше таке поетичне свято — це Маковій. З якихось давніх віків донеслося воно до сьогодняшнього дня, і оце далекий нащадок згадує предка, шануючи "зело землі і лоно вод". Водою, тим символом очищення, святиться плід землі — трави, квітки й хлібний колос.
Катря в переддень Маковія пішла на луки по квітки.
— Мало тобі своїх? — кажуть мати.
— То свої, а то я хочу нарвати ще й польових. Щоб ні в кого не було стільки квіток, як у нас.
І Тарас ув’язався. Пішли далеко — аж під ліс.
Гарно було на луках. Катря розливається — співає. І Тарас підтяга. Пам’ятливий він вийшов на пісні: почув раз — уже й зна.
Немилосердна Катря на квітки — так би усі й позабирала. Уже великий жмут, а й ще рве.
— А хто то ходить під лісом?
Катря придивляється й пізнає бабу Ненащиху.
Був собі Ненашко колись. Жили вони удвох із бабою, дітей не було. Він трохи до коней знав, а вона трави. І багато людям помагала. Та не так, як баби шептухи, що більше голову морочать. Он покличте Зміючку сояшниці заварити. Так вона вам до горщика і пшона, і веретено вкине, і щітку, голку, ножик, копійку й тільки зверху маненький сояшничок.
А у Ненашки нічого того нема. Дасть трави й скаже пити з молитвою. Знайшлися лихі язики, що почали були нашіптувати — чи не відьма часом Ненащиха. Але велика богомільність і те, що баба до всіх ласкава, нікому не робила зла, врятувало Ненащиху від людського поговору.