— Та я тебе бити й не збираюся. Я поведу тебе до батька — він сам знатиме, що з тобою зробити.
— Ой, діду-усечку — бийте вже самі! Бийте, скільки хочете бийте — тільки не ведіть до батенька.
— А що — хіба батько битиме тяжко?
— Стидно мені, дідусечку!..
Щось добре засвітилося в очах старого Семигласа. Не жаль йому того десятка груш, але кодекс вини й кари він розуміє твердо й не ради себе, а ради хлопця мусить завершити цикл.
— Он бач! Тепер так стидно, а по чужих садках лазити, бач, і не стидно.
•* — Я ніколи не лазив, дідусеньку... Це й вперше.
— Та воно й видно, що вперше — прахтики нема.
Хотів іще додати: як будеш удруге красти, то не лізь на дерево.
Жаль дідові хлопця. Охоче пустив би його, як пташину, на волю та ще б і груш дав на дорогу, але — ні. Це ж майбутній громадянин села, а хто ж їх виховає, як не ми, попереднє покоління? І йде старий чоловік, кинув і садок стерегти, щоб дати науку моралі малому хлопцеві, щоб гарна людина з нього вийшла.
А Тарас аж не стямиться від внутрішнього болю. Слізьми обливається, руки дідові цілує. І так діда розжалобив, що той замалим не відмовився від свого громадського обов’язку. Але розуміння повинності перемогло — привів Тараса до хати.
Батько саме були на дворі.
— ’Доров, Грицю!
— Здрастуйте, дідусю.
— Оце привів тобі синка твого прелюбезного — обтрусив мені, враженний син, увесь садок!
Батько Григорій бачить добрі вогники в очах діда і розуміє, що тут діло зовсім не в грушах. Але робить суворе лице й накидається на Тараса.
— Лазив у садок до діда Семигласа!
Тарас не може говорити, бо захлинається.
— Ла-ла-ла-зив...
-1 тобі ото не стидно! Хіба я тебе того навчав? Ну підожди ж ти — я тобі покажу.
Дідові Семигласові стає тривожно — як би обида за поругану батьківську честь не взяла верх і Тарасові не влетіло би зверх норми. І дід починає торгуватися.
— А скільки ж ти, Грицю, хочеш йому дати?
— А скільки влізе! До руки хворостину поб’ю...
Батько теж тільки лякає, але Тарас завмирає від жаху. Та й дідові Семигласові стає страшно. Він непомітно моргає оком батькові.
— Ні, я хочу, щоб ти при мені його вихлостав. Скільки різок даси?
— Двадцять п’ять!
— Нехай на перший раз буде дві з батьківських рук. А вдруге, як попадеться — нехай тоді не здивує: випорю сам і то так, що шкура на ньому облізе.
Тарас нічого не чує, бо його трясе страх. Батько кладе його на дривітню й відміряє йому дві довгих лози.
— Тепер дай чолом дідові Семигласові та подякуй, що я тебе не запарив. Бач які добрі дід Семиглас: ти їх обікрав, вони ще за тебе й заступилися.
Хлипаючи, Тарас припадає до руки діда Семигласа, а той другою рукою гладить хлоп’я по голівці.
— Ну, нічого, нічого. Цить уже, цить... Ти приходь до мене — я тобі й так груш дам. Ну годі вже, годі.
Витягає з пазухи велике червоне яблуко й дає Тарасові. Мала душа розпливається в почуттю вдячності й великим зароком зарікається — не лазити більше по чужих садках.
ХХУП
А от уже й у лісі поспіли груші та кислиці. їздять дядьки у ліс трусити. Хто додому везе сушити, а в кого більшенько — сушню приладить примітивну в лісі та й сушить там.
У старого Желеха є сушня. То він і свої посушить і людям, хто впроситься. То біля Желехової сушні нарід і не переводиться:
одно поїде, друге приїде. І з дітьми майже всі, бо кожному хлопцеві цікаво побувати у лісі. Випросився й Тарас у матері. Правда, довгенько довелося просити — боялися мати відпускати самого.
— Хто й зна... Нікого коло вас там не буде, сама дітвора. А з дядьків хто хоч і буде, так коло сушні ж, йому не до вас... Будеш бігати там сам.
— Я з хлопцями.
— Та ото ж то й біда, що з хлопцями.
— Я вже великий, ма’
— Та великий, що й казать, ну тільки сиди ти лучче дома — спокійніше буде діло.
Але Тарас як пристав, як причепився. Тут і плачі, тут і нарікання, тут чого хочеш. А воно ж таки й справді досадно: всі хлопці побували у лісі, навіть куди-и менші.
— Ма’!.. І Йван їде Гончаренків, і Федьорка Йван, і Смалько. Та всі!.. Ма!.. І я поїду, ма!..
Словом, скінчилося побідою Тараса. Мати дали хліба до торби, сальця трошки, свиту стару. Побіг Тарас до Гончаренків: батько Йвана мав трохи грушок у лісі, то присусідився до Желеха.
Хлопці аж не стямляться від радощів, й прямо місця собі не знаходять. І не всидять. Іван усе смикає батька.
Тату... Дорога далека.
— Та далека, сину...
— Може б уже й їхати?
— Та їдь, коли хоч.
— Так я ж дороги не знаю.
— А не знаєш, то підожди.
Нарешті вибрались. їхали такою дорогою, що хлопці тут не бували: якимись ярами, глинищами. Он два ярки зійшлися й обмили горбик між собою так, що він став вузенький.
— Диви!.. Диви!.. Як ніж!
— А ти пройшов би по ньому? Я б не пройшов.
— А я б пройшов!
— Овва!.. Так би й гепнув.
І все це з піднесенням, з радісним схвилюванням.
Коли прийшло їхати нагору, батько Йванів устав.
-А ви сидіть. З вас там ваги...
Але де ж хлопцям висидіти! Позскакували й побігли ярком уперед.
Ярок вивів у чистий степ. Осіннє сонечко світить лагідно, віз м’яко котиться, здіймаючи легку, прозору куряву за собою. Іванів батько звісив ноги й мугиче якусь пісню; хлопці торохкотять між собою без угаву.
Все тут нове для них, все зупиняє увагу. Он перекотиполе погнало степом.
— Куди це воно біжить?
* — Насіння розтрушує по всьому полю. Самосіянка виходить, — пояснює
Йванів батько.
Коли засинів у далечині ліс, хлопці закричали й заплескали в долоні. Зривалися бігти, бо їм здавалося, що кінь занадто поволі йде. Зморившись, знова сідали на віз. А дядько і не звертає на них уваги: подрімує собі потроху.
От ліс. Спочатку малий, сама ліщина, а далі вже й густіший. Хлопці посмирнішали.
— Ви ж держіться гурту, — повчає дядько Нехвід. — Не відділяйтеся. Бо в лісі легко заблудити. Особливо, як хто непривищний.
— А вовки тут єсть? — несміливо питає Йван.
— Аякже! Вовків тут скільки хочеш.
Згадка про вовків трохи збила гарячки з хлопців. Вони вже з острахом поглядають у гущавину — а що, як вискочить?
От і сушня. Коло неї кілька хлопців різного віку. Тарас із Іваном живо вплуталися в усю повноту лісового життя — і почалось раювання.
Справді у лісі було по особливому гарно.