— Ти не давай мені привозного серпа, ти давай мені наський. Своїм серпом, як захочу, так і вжну, а привозним важко.
— Ти Свирида попроси, от хто вміє вибирати серпи.
— Нащо мені Свирид? Я й сам Свирид.
Другий дядько вибирає косу. Плює на прут і кладе соломинку. Якщо коса путяща — соломинка має обернутися коло прута. Процедура забарна, а москалі не люблять, коли хто довго вибирає.
— Ди какова ти чорта возіссі? На пітак дєла, а он тє пол-дні вибірать будя.
— А якого ти біса кричиш, от що ти мені скажи? Ти приїхав торгувать — і торгуй.
Сусід заступається за земляка.
— Воно ж таки правда, що треба роздивитися наперед, а потім купувати. Купиш наосліп — наплачешся.
У церкві вдарили на дев’яту пісню, але мало хто перехристився. Якийсь дідок киває журно головою.
— Отак християни божого дня шанують. Не бійсь, як у жидів сабаш, так ні один і не вигляне, лавки усі позапирані, моляться собі дома. А в нас...
Але діда ніхто не слухає.
Тарас пройшов до церкви. Коло воріт огради сидять спеціальні церковні жебраки. Майже ніхто з них не мовчить. Вони голосно викрикують слова молитов і церковних, і своїх власних, слова прохання. Грубенький дід із більмами на очах глухо гуде:
— Милостивії християни!.. Православнії чеснії люди!.. Майте милость божу!.. Майте упованіє Христове!..
Ззаду діда горбата стара баба. Одною рукою обіперлася на дубець, а другою держиться за діда й тонко пищить.
— Пожертвуйте милостинку за спокой родителів ваших... І за здравіє і за віку продольженіє... Господь Бог послухає і помилує... отворить душам пам’ять вічную і пренепорочную, спом’яне вмерших у раї...
Притулившися спиною до огради, сидить не старий іще жебрак без обох ніг. Коло нього милиці. Він тримає між коліньми шапку, сидить рівно і твердо вимовляє слова.
— Господу помолимося за рабів твоїх: матір Марію, іще помолимося за Іванцеву душу, за Панасову, за Кіндратову, за... А як далі? Забув...
— За Хвещину , — шепотом підказує молодиця. Вона стоїть, тримаючи в руках великі млинці; це спеціально для роздачі старцям.
— Ага! За Хвещину душу... єще молимося за Малащину душу, за Тетянину душу і за всіх і вся.
За молодицею стоїть дядько і, чекаючи черги, копається в капшуку, вишукуючи потрібну монету.
Поминовения молодиці закінчилося. Вона, перехристившися, зітхнула й відійшла. Дядько підступив, поклШГмонету в шапку.
— На тобі, Богданку... Помолися й за моїх.
— Зараз. Єще молимося господу Богу за Явдощину душу, за Ярину, за Костеву душу, — і далі йшов цілий ряд мужеських і жіночих імен. Закінчувалося усе формулою: "і прочих сродників, рабів божих знающих і незнающих, відомих і невідомих"...
Дядько відійшов. Більше наразі не було охочих, але безногий жебрак не сидів мовчки. Він говорив так само, як би коло нього було повно народу.
— Єще молимося за старих і за малих, за ближніх і за далеких, і за всіх родителів і родичів, котрі одвіка повмирали, од Бога подмоги потрібували. Господи Боже наш!.. Услиши молєніє і прийми їх до царствія небесного, до упокою блаженного, до раю превосвітлого, де всі праведнії заспокоюваюцця, в місці прикладньому, до упокою присіятельного... Господи!.. Упиши їх душі в грамоті церковній у псалтирі суботній, у письма духовні... І спом’яни ти їх усіх при читанії й при писанії, і при гласі божому страшному, при вангельському іспіванію, при молебствіях і при окапистях, при утреніх службах, при вечірніх і навечірніх, при всеношних, при обіднях і при перастасах. І спом’яни їх, Господи, до дев’ятого покоління, до десятого почитания, до одинадцятого второго пришествія, до дванадцятого престолу херувимського. Донеси їх до предка Одама, до град Єрусалима, до пресвітлого твого пришествія.
Під час молитви підійшли люди. Якась бабуся заплакала — такі вже жалібні слова в тій молитві.
Молодиця, видимо сторонецька, питає пошептом:
— Звідки цей старець?
— А тутешній. Це Богданко. Він давно у нас, оцей Богданко. Підстаркувата жінка поклала у шапку старцеві два млинці, й він розпочав.
— Господу помолимося за Охрімову душу, за Панкратову із ріднею його...
Сторонецька молодиця цікавиться:
— А як же він знає за кого треба молитися?
— Та це ж йому Марія Римка дала два млинці. Ну, то ж батько її був Охрім, а чоловік знов же таки Панкрат. А ото за Марією дожидає черги Гапка
Кендюхова, так він буде молитись за Йвана, за Олену.
— Та невже ж він знає усю Вільшану, яка в кого рідня?
— Авжеж що знає! Богданко всіх знає — хто в кого вмер, хто ще живе. Він усіх знає... Та й не тільки у нас. Як піде на одпусти до сусідніх сел, то й там усіх знає. А як трапиться, кого де й забуде, то розпитає та й знов знає, бо йому нагадують.
Тарас іде далі. Попадає знов у центри торгівлі: тут із пашнею розташувалися.
— Та що ти говориш? Кому ти розказуєш? Хіба ж я не бачу, що твоє борошно з кукілем?
— Слухай, чоловіче!.. Дай мені, Боже, так по правді вік ізжить і дітей розпорядить, як я по правді кажу, що то у млині спалило борошно!
— От дядько, так дядько! А он тій молодиці казав і присягався, що в копах змочило.
— Він зна, на що божиться — на дітей. А в нього дітей зроду-віку не було.
А там уже й битись заходилися. Один дядько купував зерно. Воно було
зверху чисте. А як висипав — усередингз половою. Так він притарабанив мішок назад, витяг із половою кулак та в пику тому продавцеві та в пику! Крик, лайка.
Тарас тікає. Попадає на торговицю. Тут уже орудують цигани та євреї.
— Стара, кажеш, коняка? Оця коняка стара? Та їй сім год, коли хочеш знати! Хто понімає на лошадях, той не скаже, що вона стара!
А нашому чоловікові немає нічого гіршого, як сказати, що він не розуміється на конях. Він ніколи цього не признає. Продавці знають цю струнку й грають на ній.
— Мабуть, дядьку, ви нічого не знаєте на конях. А як не знаєте, то не беріться й купувати, неморочте людям голови. Підіть краще кума приведіть, той лучче вас поніма на конях.
У кожного дядька є кум, і кум той теж претендує на вміння вибирати коня, й між кумами не раз була об тім балачка, отже торговець свідомо попадає в болюче місце.
— Нащо мені кум? Хіба я сам не бачу? Шкапичка старенька.
— Та видимо ж, що не бачите, коли не можете відрізнити старої скотини від стомленої. От що стомлена трохи, то й я скажу, що стомлена, бо в далекій дорозі була. Ми здалека на ярмарок їхали. А вона як спочине, так хіба ж так буде вибрикувати! Ось глянь тільки! — і ріже бідну скотину нагаєм. Та справді починає вибрикувати.