Правда, вона тепер перед картинами Івана Митровича стратила на ореолі, але все ж то була цінність.
Іваненкові ледве не вирвалося — бери! — але здержався. Тарас рішив зоставити.
— Я ж вернуся, правда? Та невже ж?..
— Ну, я не кажу що... але все ж...
— Та не може того бути!
— Ну да, не може бути, але пам’ятай, що ти діло матимеш із панами, а у них все може бути. І коли що, так ти там не дуже... Бо як підеш навпоперек, то панів усе одно не подужаєш, а собі лиха наробиш. А ти перетерпи. Наше діло — терпіти. Знаєш, як то говориться: терпи, козаче, отаманом будеш... Отак і ти. Якщо — перетерпи. Воно зразу, може, здасться й тяжко, але зате потім можна буде повернути на краще. А як захочеш нахрапом — наперед тобі кажу, що нічого не вийде. І не пробуй!.. Лучче слухай мене і якщо — перетерпи. А потім усе одно зробиться по-нашому.
Тараса тривожили усі оті недоговірки — "якщо", коли що", але він і думки не припускав, щоб йому було відмовлено. Не був іще добрим шахістом на великій дошці життя і не вмів заглядати на кілька ходів вперед. З властивою молодості короткозорістю усі висновки будував на першім і то виключно на своїм ході.
— Я вернуся, я скоро вернуся і тоді...
Тарас завмирав від думки, як то гарно буде тоді, а у Іваненка серце краялося. Хотілося крикнути: "Та не надійся ти, дурнику, на панську добрість! Того почуття у них нема", — але сам собі закривав уста.
Багато думав — як би то краще зробити? Приходило в голову піти самому, але по зрілім роздумуванні бачив, що не поможе справі, а тільки напсує.
— А ви, властиво кажучи, чому про це так пильно турбуєтеся? — запитає управляючий.
Я буду йому пояснювати, що хочу просто з людяності допомогти бідному хлопцеві, а він іронічно посміхатиметься, бо знає, що чоловік без вигоди для самого себе нічого не робить. Я буду йому говорити, що Тарас не перестає ж бути вашим кріпаком, і вам же пригодиться, як вивчений художник, а він:
Нам художників не треба. Навіщо вони нам здались? У сто літ раз розписати кімнату або нарисувати чий портрет? Так це дешевше найняти. Нам потрібні ковалі, римарі, мірошники. От якби ви його вивчили на коваля, я б охотно його до вас одпустив. А так — не буде діла. Я вас більше не задержую.
Думав направити діда Івана, але що зможе дід Іван? Насамперед, він і сам переконаний в непотрібності малярства. А потім — з ким буде говорити дід Іван, знайомства котрого не сягають вище третьорядного панського лакея? Його й не допустять до головного управляючого. А як і допустять, то не зуміє дід Іван, швець кирилівський, і говорити з такою високопоставленою особою.
Ні. Краще нехай іде сам Тарас. Може, його дитяче прохання, лагідне лице й щире бажання — може, вони й зроблять чудо.
Розстанок був чулий. Іваненко випроводив Тараса далеко за село. Давав останні настанови і все підкреслював — "коли там що, то перетерпи". Тарас машинально давав згоду, але над змістом тих пересторог не задумувався.
Розставалися мов рідні брати — старший і молодший. Плакали обоє.
Тарас пішов. І довго ще було видно цю маленьку фігуру на польовій дорозі. Потім зникла.
ХІЛ
Батюшка отець Григорій, коли вернувся додому й довідався, що Ксенія Прокопівна відправила наймита, розлютувався до такої міри, що матушка таким іще його й не бачила. Спала з нього ота напускна гречність, оте "ви" й він просто сипонув на адресу матушки:
— Стара ти вже, а дурна! Та як же ти сміла відправити його без мене? Все ж як-не-як, хоч і ледацюга, а він був потрібен у хазяйстві. Ну, де я тепер візьму хлопця? Де?..
Матушка зауважувала, що їм у хазяйстві потрібен не хлопець, а добрий парубок, і що не всякий хлопець буде робити так, як Тарас. Але чим більше раціональними були доводи матушки, тим більше кип’ятився отець Григорій.
Та що ти мені парубок, парубок!... Я сам знаю, що мені треба в господарстві, але відпускати Тараса без мене ти не мала права!
— А що ж би я його — за поли держала чи як? Так це і ви б не вдержали, якби й були?
— Ого! Та я зв’язав би його, а не пустив.
— А яким правом? Він не кріпак ваш, а тільки наймит. Захотів — служив, захотів — пішов.
І знов правда була на стороні матушки, а це ще більше бісило отця Григорія. Він готовий був почати лаятися і, щоб не допустити ієрея до такого пониження, матушка вийшла до своєї кімнати.
Там сіла і заплакала. Обидно було, що за стільки літ клопоту й піклування над своїм "господинком" діждалася того, що її облаяли, мов наймичку.
Отець Григорій ходив по хаті, мов звір по клітці. Він зірвав уже першу злість і тепер чув, що був несправедливий відносно матушки, але признатися в тім не хотів. Пішов до спальні.
— Але ж бо й Іваненко штучка! Ну, нехай же він тепер прийде договорятись, я йому...
Матушка, зачувши кроки свого благовірного, спішно витерла сльози й тепер ніби спокійним голосом відповідала.
— А чого ж він прийде? Йому самому нічого приходити. Закличете, то й прийде.
І знов була матушка права! Прямо як наважилася сьогодні давити отця Григорія своєю правотою.
— Ну да... а все ж переманювати хлопця не годилося.
— Він і не переманював. Я питалася Тараса — що ж він, кажу, тебе кликав? Ні, каже. Він і не знає, що я до нього йду. Так може ж, кажу, він тебе ще й не прийме! Може, каже, й не прийме. Я сказала йому, щоб він у такім разі вертав до нас.
— Ого! Так би я його й прийняв! Собаками велів би нацькувати!
Матушка тільки здвигнула плечима на таку поміщицьку замашку свого
благовірного.
— А я сказала йому, що ви прибавите.
— Да, да! Я йому так прибавлю, що він три дні із... спини скалки вибиратиме!
Отець ієрей, замість спини, замалим не назвав іншої частини тіла. Щоб не
понижувати ієрейського достоїнства, матушка знов вийшла — тепер уже до кухні. Рішуче показувала неохоту балакати зараз із своїм господинком.
Отець Григорій був людиною трошки упертенькою й таки мстивенькою. В першу ж неділю, побачивши діда Йвана, сказав:
— А твій онук таки невдалий, діду.
— Чого так? Лінивий? Не хоче робити?
-1 лінувався, і не хотів робити, а тепер зовсім щез.
— Щез? Як то щез?
— А так. Хто й зна де дівся. Мене не було вдома. Приїжджаю, а мені кажуть, що Тараса нема, втік. Може й украв що... я ще не перевіряв...