І ще гірше стане від тих думок на душі Тараса, і хочеться перемінить долю. Хоч на яку-небудь. Піду до діда — вчитимуся шевству.
Але доля Тараса перемінилася несподівано.
XXXVII
Отець Григорій давно вже збирався поновити дещо з образів у церкві, а якщо буде доступно, то й підмалювати дечого новенького. Навіть радився в тій сґіраві з матушкою, бо матушка, хоч була й некомпетентною в художніх справах, але, маючи тверезу голову, не раз давала добрі поради своєму "господинкові" у різних випадках життя.
— Знаєте, матушко? А я таки думаю у цім році взятися за церкву. А то воно так відкладається та відкладається, а благолєпіє храму терпить на тому ущербок.
— Що ж... Боже поможи. Діло не худе.
— Трохи є грошенят, трохи добудемо.
-Де?
— Може, пан дасть.
Матушка мовчки згодилася: справді — не дати панові було б ніяк. Потім сказала:
— Кажуть постарівся дуже.
— Пора.
Це був вислов неохоти отця Григорія до пана. Він здавна був антагоністом Енгельгардта, хоча, правду треба сказати, Енгельгардт того й не помічав. А пішло це з того, що, коли померла панова Луіза, то якось так вийшло, що поховати її треба було у Кирилівці. Пан звелів поховати в церковній ограді, що й було зроблено.
Коли став на парафії отець Григорій і побачив лютеранку, похованою в ограді православної церкви, мав необережність голосно сказати, що, коли б він був тоді в Кирилівці, то не дозволив би такого знущання над релігією.
Найшлися такі, що донесли ці слова до відома пана. Пан пожував губами й прорік:
— Скажіть тому дураку, що якби він так зробив, то я його самого звелів би поховати у церковній ограді.
Найшлися такі, що донесли ці слова до відома попа, і от з тої пори отедь Григорій ворогує з паном Енгельгардтом. Не може забути вислову: "скажіть тому дураку".
Правда, ворожнеча ця виключно внутрішнього порядку, бо занадто нікчемна фігура кирилівський піп, щоб могти зачепити своєю ворожнечою навіть "палец от ноги" вельможі, але помимо того отець Григорій показував своє незадоволення де і як міг: не їздив до двору, бував тільки з офіційними поздоровленнями, як на Великдень тощо.
Тому і зараз у маленьке слово "пора" було влито більше отру ти, ніж могли вмістити чотири літери. Матушка прекрасно все це знала, але промовчала. Звернула балачку в інший бік.
— А кого ж ви думали, господинку, в маляри брати?
— Коли хочете, то я й сам не знаю, матушко.
— Бо оці ж наші богомази, я думаю, не годяться.
— Чому? А отець діякон?
— Та що... Скільки не бачила я його образів, але всі вони... не подобаються мені. Наляпає, наляпає красок, щоб ув очі вдаряло, а душі нема. По-моєму, вже як брати, так брати доброго.
— А де ж його взяти доброго? Не з Києва ж мені виписувати маляра!
— З Києва не з Києва, а воно й тут можна знайти.
— А кого ж тут знайдеш? Може Превлоцького? Так я його й задурно не взяв би.
— Чому, господинку?
— Йому тільки собак малювати, а не святі образи в православній церкві.
Обставина, на яку тут натякав отець Григорій, була така. Коло панської
псарні було поставлено нового паркана. Паркан вийшов рівненький, гладенький; навіть пан, їдучи раз мимо, звернув на це увагу й ні з того, ні з сього висловив думку:
— А тут гарно було б що-небудь намалювати, а? Сказать би охоту, а? Як виїздять охотники з двору, собаки... Потім поле... русак або й вовк... охота... коні скачуть... доїжджаючі трублять, а? Правда, було б гарно?
Пан сказав та й забув, а Димовський — це було сказано в його присутності, задумав перевести це в дійсність. Не так з мотивів естетичних і не так з охоти угодити панові, як зовсім з інших причин.
У Вільшані жив художник Превлоцький. Захотілося Димовському мати свій власний портрет і портрети членів своєї фамілії, щоб ото повісити в їдальні, як у всякому порядному шляхетському домі водиться. Але коли звернувся з тим до Превлоцького, то почув таку суму вартості кожного портрета, про яку він і поняття не мав. Він чув не раз, як малярі-іконописці розцінюють свою працю по церквах, на цей масштаб міряв і портрети, а показалося зовсім не так. І не то, щоб Димовський не був у стані заплатити такої суми. Як помічник головного управляючого, він стояв дуже добре, але просто вважав непристойним платити за шматок полотна такі гроші, за які можна було б купити нову коляску. А може, давала себе знати навичка мати все в "презенті".
Словом, на деякий час діло розійшлось, але охота оздобити їдальню фамільними портретами не загасла. І от у пропозиції пана Димовський почув вихід: дам Превлоцькому цю роботу, а він "в благодарность" намалює наші портрети.
Як там умовився з Превлоцьким, то його діло, але факт, що Превлоцький приступив до розмалювання панського паркана із учнем своїм Сошенком, сином міщанина з Богуслава.
Розмальовано було артистично. Розпочиналося видом на будинок і ворота цієї ж псарні. З воріт вилітають на баских конях охотники, єгеря, доїжджаючі, дудять в роги, пси рвуться, повискалювавши зуби. Далі ця охота розбігається по полях. Стогнуть спілі жита під копитами коней охотників — і дядько-селянин стоїть здалека, чухає потилицю. Це була данина демократизмові. Заєць вибивається з останніх заячих сил, вовк, оточений вижлями, облава на медведя — багато дечого було понамальовано. Селяни, буваючи на базарі, годинами простоювали перед тим парканом.
— Мо’ воно й гріх, — сумнівався дехто.
Так от цю роботу й мав на увазі отець Григорій, кажучи, що Превлоцькому тільки собак малювати, а не святих угодників.
— Чоловік, котрий себе поважає, собак не стане малювати на заборі. А як йому все одно що малювати — чи святого апостола, чи собаку, звиняйте, із задраним хвостом, то нехай собі собак і малює. Я його кликати не буду.
Отець Григорій тут... як би це сказати делікатно, трохи розходився з істиною й повторяв думку про зелений виноград. Превлоцький, як справжній художник, просто був занадто дорогим фруктом на убогу кишеню кирилівської парафії. Це вже для зручності підкладав отець Григорій ідейні мотиви. Матушка і це розуміла, але робила вигляд, що аргументацію чоловіка сприймає як переконливу.
— Тоді беріть, господинку, з Хлипнівки отого... як його...