Тарас уже зірвався бігти, але увійшла матушка.
— Ну, на тобі, — з доброю усмішкою сказала вона. Тарас схопив гроші, забув навіть сказати спасибі й вибіг.
XXXV
Ну що ж... Товпи коло коробейника особливої не було, картини як висіли, так і висять, але захеканий Тарас нічого того не помічав. Підбіг і мовчки сунув коробейникові гроші в руку.
Коробейник глянув, бистро порахував очима й сказав:
— Ну, вибирай што ли...
— А скільки можна?
— Да... бери три махоньких.
Три?.. А я ж просив... — Што просил?.. Думаш картины те дешевы? На щастя Тараса коробейник не встиг іще покласти грошей до гаманця, і в цю історію вмішався один з дідів, що стояв у товпі.
— А скільки він тобі дав?
А твоє, браток, какое дело? Сколько дал, столько дал, — і хотів сунути руку до кишені. Але його схопили за руку.
— Ні, брат, підожди. Чого ж ти ховаєш? Ти покажи.
— Да чево вы пристали? Какое ваше дело?
— Да таке діло, що ми бачили, як хлопець сунув тобі гроші в руку, а сам ма’ і не знав скільки там їх є. Скільки ти йому дав, Тарасе?
— Я... не знаю...
— Он бач! Я ж казав!..
— Як же то так — не знаєш? Скільки тобі було дано? Хто давав?
Батюшка?
— А скільки він тобі дав?
— Я не знаю...
— А як же ти брав? Чи у щот жалування, чи як?
— Мені матушка дали...
— Во! Вишь? Путляєт! Раз батюшка, раз матушка. Украл — так и говори, што украл.
— А як же ж воно було діло?
— Я просив у батюшки... а батюшка не дають... а матушка пішли та й винесли...
— А ти й не пощитав та так і притирив усі москалеві?
Тарас кивнув головою.
— Дурний ти ще, як я бачу. А навіщо ж тобі дано ці гроші? Щоб ти що купував?
— Щоб картини...
— Карти-ини?.. Ну, брат... не віриться щось, щоб наш батюшка та давав гроші на картини.
— Вони й не давали — то матушка.
— Та хоч і матушка. На картини, каже!.. Ну-ну!.. Чобіт нема, а він на картини. Сказано — нема батька.
— А нехай собі купує хлопець. Хіба лучче, якби в карти програв?
У карти не годиться, ну таки ж і картинками забавляцця теж не приходиться, сиротою бувши. Він уже не дитина, пора й на задні колеса оглянутися. Лучче б держав копійку про чорний день, коли завелася...
Гроші в руці коробейника було перераховано і за них, показалося, Тарас міг купити аж п’ять великих картин! Далі наступила найтрудніша річ: які картини власне вибрати? Всі вони прекрасні. Одна краща другої. Забрав би всі, якби міг!
Але так чи інак, а вибирати було треба. І Тарас вибрав. П’ять найкращих у світі картин були його власністю!
Звичним рухом згорнув коробейник картини в трубку. Побачивши таке кощунство. Тарас аж ухопив продавця за руку.
— Ой, дядечку! Та вони ж помнуться?
— Ничево не помнутся! Теперь дураков и по голове можно бить! — і ляснув Тараса трубкою по голові.
Обережно, мов шкла дорогоцінні, ніс Тарас свої картини додому. А дома —не міг налюбуватися! Явдошці показував, та теж захоплювалася. Думав матушці показати та не посмів.
А після того наступили клопоти — де ховати? Досі Тарас ніколи нічого свого не мав, отже не потрібував нічого й ховати. Одежа у нього була завжди тільки та, яку носив. Чобіт або не було зовсім, або були з чиєїсь ноги, латані-перелатані, отже, коли вони переставали нести службу, то просто кидалися в кут — ховати їх було ні для чого. Так само з кожушиною. Так само і з сорочкою: дадуть чисту — буде в чистій, а не дадуть — ходитиме в брудній, поки не розлізеться. Отже, нічого у нього не було і не бувало. Оце вперше ставав власником і вперше чув клопіт — де ховати?
Матушці сказав, що зробить скриньку, але це легко тільки сказати. А як їх роблять?
Постановив вистудіювати конструкцію Явдощиної скриночки, бо у Явдошки була маленька (це не перешкоджало Явдошці говорити: "Я ж таки дороблюся великої, на колесах").
Придивився й змайстрував і собі. Незграбна вийшла, бо з інструментів мав тільки ніж та сокиру, але картини поміщалися добре. Поставив у кухні під полом, рядом із Явдощиною скринькою, і в свобідну хвилину одмикали обоє свої скриньки й любувалися дорогоцінностями.
Явдошка заглядала у дрібнюсінький шматочок зеркала, що знайшла колись на греблі, перебирала ганчірочки. Пір’ячка там було у неї трошки у шматині зав’язаного: знайде де пір’їну, прибавить і важить потім на руці: чи скоро подушка вийде хоч маленька? А Тарас любується своїми багатствами і все знаходить нові й нові красоти у своїх картинах.
— Дивись, Явдохо! Он у цього генерала скільки хрестів на грудях!
— Дукачі? — перепитує Явдошка, не підіймаючи голови. Вона роздобула десь шпалери шматочок, вершків у два, й оце ліпить собі на віко скриньки зсередини.
— Та які там дукачі! Це на грудях хрести!
— Хіба він піп, що у нього хрести на грудях?
— Та то не попівські хрести, а генеральські!
— А які ж там вони?
— А ось іди та подивись.
— Ой, Тарасику, мені ніколи! Ти принеси й покажи.
Тарас приносить, Явдошка дивується:
— Диви, якого поначіплював!
— А правда гарна картина, Явдохо?
— Гарна! А ти б таку зумів намалювати, Тарасе?
— "Хто й зна... може, якби краски, то й зумів би...
І Тарас зітхав. Вічна мрія, вічне устремління — і яке ж воно недосяжне!
З набуттям картин думки про малярство знов прокинулися в Тарасові з подвоєною силою та вже й не загасали. Коли брав у руки вуглину й рисував щось на стіні комори (там уже й рисувати було ніде: від частого рисування та стирання стіна вже стала чорна, як полірована), — в серце закрадався сумнів щодо авторитетності... майданівського дячка отця Мардарія.
Виходить же щось! І непогано виходить. І що захочу, те й нарисую. Як же ж можна сказати — немає кебети? Може, то у нього у самого немає кебети... А так воно, мабуть, і єсть. Он він тільки двох святих і вміє малювати. А я — що вгодно! І генерала оцього на коні змалюю, і війну, і полювання...
...Він навіть не запитав мене, що я вмію, не подивився, як у мене виходить, тільки на руку й глянув. А на руці що? Бреше він, мабуть, що там усе показує. Нічого там не показує!.. Як у пана руки чисті та з милом миті, як он у батюшки, то, може, воно що й показує, а як я півроку, може, й мила не бачив, то чорта пухлого, що воно тобі покаже. Даремне я його послухався.
Ну, а якби не послухався?
Справді, що змінилось би? Діватися однаково було нікуди. І скільки не роздумував над своєю долею Тарас, видумати не міг нічого. Наче замкнулося якесь сталеве коло і виходу немає.