Баба туго стягла наміткою голову і спокійними рухами вешталася то за рядно, то сюди. Щось балакала все, але Микита мало міг розібрати. Він попросив у Катрі вечеряти, але Катря тільки махнула рукою, а на очах у неї Микита побачив сльози.
Відсутність вечері не здивувала Микиту — в цій хаті це частенько траплялося. Зігнувся клубочком на лаві й заснув. Тим більше, що й мати перестали кричати, тільки охкали.
Потім Микита прокинувся — дуже вже закричали мати. А ще запищало щось, наче цуценя. Та Микита не розбирав, що воно: скорчився ще більше й заснув.
***
Прокинувся ще раз, коли щось закричало, як йому здається, прямо над вухом. Баба хлюпалася в кориті. Микита скочив на ноги.
— Бабо!.. Що це таке?
— А бач — братік тобі. Мати, ма’ть, багато гороху їла — ба’йкий волохатий!
— Де ви його узяли?
— У кропові під тином ізнайшла. Ба’йке червоне — геть пожалилося.
Мале справді було червоненьке, отже, можна було повірити. Микиті не
прийшло одразу і в голову, що яка ж кропива, коли сніг іще лежить.
Глянув на Катрю — у неї було якесь... він не знав, як назвати, якесь святе лице. Очі стали великі-великі; несформовані груди ритмічно тремтіли під сорочкою і вся вона була мов сама радість, мов саме щастя.
Рядно було вже скинуте й видно було матір. Микита аж не пізнав своєї матері — така вона була біла. Рука звисла з полу, так наче шматок прядива.
Баба купала дитину й не переставала бубоніти.
— Це ж би хоч манюню ложечку меду покласти у першу купіль.
А де ти його візьмеш, того меду, у цій хаті?
Скінчивши, закутала дитя в стару материну спідницю, перехрестила, шепочучи: "Пошли, боже, щастя-здоров’я, вік довгий, і розум добрий із отцевої молитви, із материної молитви та й з бабиної молитви"...
— Катре! А вода свячена є?
— Є...
— Дай води свяченої. І ножика.
Воду й ножик поклала під голову дитині, щоб відьма не прийшла та не пошкодила. Прикрила мале шматком старого кожуха.
— Ну, слава Богу, що все так добре скінчилося. А он як Хведотова жінка злягала, так м-м-... і не приведи, Матір Божа! Я вже усі мішки порозв’язувала, тричі кругом столу її обвела, і в поріг п’ятами била — нічого не помага! Перевела тричі через тік, чоловік окахвиста прочитав, а вона одно кричить, однокричить. Та вже пішли до батюшки та попросили розчинити царські врата. Так вони, батюшка, спасибі їм, не полінувалися — аж тоді помогло. Колиска є?
Мати безсило кивнула головою.
— Ну, нехай дядько Грицько прийде та навісить. А ти чого не спиш? Лягай та спи!
Незвичайність обстановки зробила Микиту слухняним, і він знову скорчився на лаві. Катря поклала йому кожушину. Микита заплющив очі, але не спав.
Рипнули двері — то батько вернувся.
Микита хотів крикнути з-під кожушинки: "А в мене братик є!" — але побачив, що перший погляд батька, як тільки він відхилив двері, був на піл.
Батько поглянув на бабу, а та, мов на запит, відповіла:
— Син, син.
Батько повагом роздягався. Потім пішов у сіни, витер чоботи і, вернувшися, сів на лаві близько жінки. Щось говорив їй потиху. Потім підійшов до дитини й довго дивився, як воно спить. Узяв соломинку й стебельцем доторкався малому чола, носика, губоньок, мовби боючися торкнутися дитини корявою мужичою рукою.
В хаті повіяло тихим заспокоєнням, і Микита знову заснув.
***
Прокинувся від страшенного грюкоту у вікно саме над головою. Одразу скочив з лави з криком: "Мамо!"..
В хаті не було темно, бо на припічку блимав каганчик. Батько чомусь був
одягнений. І Катря теж.
Катря перелякано тулилася в куток. Батько зблід. Повагом підійшов до вікна й, не підіймаючи голосу, спитав:
— Хто там і чого треба?
Знадвору почувся п’яний бас.
— Копій, от хто! З товариством прийшов до тебе в гості. Забрав єси мій грунт і хату, так тепер годуй нас. А не даси по-чеськи, то даси по-песьки.
— Та змилуйся, Копію — чого ти від мене хочеш? Хіба ж я твою хату забирав? Ти ж сам знаєш, як було діло — чого ж ти на мене напосівся? Тебе ж не було —чим же я причиною?
— Мало чого "не було"! А тепер я тут. Хай би краще пусткою стояла, так я, по-крайності, знав би, що вона моя. А ти, бач, уліз. А як уліз, то й годуй нас за це. А не хочеш добром — хату спалю, дітей твоїх поріжу й тебе самого замордую.
Микита почав пхикати. Катря, сама вся дрижучи, затулила йому рота рукою. Батько все стояв коло вікна, понуривши голову, і знов, не підвищуючи голосу, мов до кого в хаті, казав:
— Та завіщо ж, Копію?
— Забирайся з моєї хати геть! Хай краще пусткою стоїть! Або спалю її, щоб нікому не доставалася. Та що з тобою довго балакати — одчиняєш чи ні? Бо, як ні — висаджуємо двері. Ану, хлопці!.. Давай черехнемо!
— Зараз...
Батько вийшов у сіни. Мати обзиваються пошоптом.
— Микито... Катеринко... лізьте на піч... повкривайтеся з головою й лежіть... Вже вп’ять, проклятий, прийшов. І коли він уже нап’ється нашої крові, бодай би вже ти пропав і з хатою своєю й з у сим...
Діти полізли на піч, але не вкривалися. Микита притулився до стіни й виглядав, мов миша з засіку.
В хату входили здорові дядьки, душ п’ять. Двоє з них одразу почали щільно затуляти шматтям вікна. Сам Копій сів на лаві*, широко розставивши ноги.
— Ану, хлопці, витягайте горілку, бо це такий хазяїн, що у нього не найдеться. А ти давай їсти.
— Що ж я вам дам, як у самих нічого нема?
— Нехай жінка борщу зварить або хоч кулішу.
— Жінка он лежить.
— Лежить? Ну, ми її підіймемо. Ей ти — чуєш? Бариня-судариня! Уставай та приймай гостей — чуєш? Ех, хлопці! Погуляєм!
Саме в цей момент запхенькало мале. Мати присунула до себе дитину й почала годувати.
— А-а-а!.. То в тебе сімейство прибавилося? Гм... Ну, нехай буде й так. Значить гарячого нічого не вдасться попоїсти. А ми більш із-за цього й прийшли... Ну та ладно — давай що там у тебе є: сало, ковбаси.
— Сала б ще там... двічі борщ затовкти. А ковбаси... які ж у нас ковбаси?
— Та кабана ж колов під Різдво?
-Ні.
— Брешеш, колов.
— Ні, не колов. То тесть колов та й нам дав трохи сала.
— Ну, все одно — давай усе, що в тебе є.
Дядько Григорій не надів навіть шапки й вийшов. Катря кілька разів поривалася зіскочити. їй було ніяково, що батько роблять бабську роботу, але пригадувала наказ матері й глибше засовувалася у піч.