Нараз Богорський прокинувся. Щось, видимо, йому приснилося, бо він одразу ж промовив:
— Де мої гроші?
Чи були у нього гроші й він їх згубив, чи, може, й зовсім їх не було й вони йому приснилися, а тільки Богорський одразу прокинувся в твердім переконанню, що гроші у нього вкрадено і вкрав не хто інший, як Тарас.
Даремне той божився і присягався, що ніяких грошей не бачив. Даремне учні, хоч і несміло, а говорили, що ніхто й близько не підходив до вчителя, бо кожний був занятий своїм ділом — п’яна фантазія Богорського рисувала навіть деталі, як то все відбулося: як підійшов, як заліз до кишені, як витяг.
— Ви думаєте я спав? Я не спав, я вас усіх вивіряв, що ви єсть за падлюки! І я чув, як він навспиньки підійшов от звідци-о й витяг! Гроші витяг — понімаєш?
Тарас, бачачи, що це добром не скінчиться, смикнувся, було, бігти, але Богорський із незвичайною для п’яного швидкістю схопив лівою рукою Тараса за одежину, а правою з усієї сили вдарив по тімені.
Удар приголомшив хлопця. Він поточився й упав навзнак. Богорський почав бити лежачого ногами. Діти зчинили крик.
— Сісіїо! — гаркнув на них Богорський.
Підняв за волосся Тараса й посадив на лаву. Потім узяв дошку, що нею накривалася діжечка з водою, написав на ній великими літерами "ЇАодгщ" і прив’язав на шию Тарасові.
Потім узяв хлопця за руку, вивів із хати й посадив коло самої дороги.
— Сиди і не смій тікати! Я стерегтиму. І коли ти попробуєш тікати — піймаю і тоді вже, не гнівайся, шкуру спущу.
Тарас сидів, укривши лице в долонях. Вулицею іноді проходили люди. Чоловіки, поглянувши, мовчки йшли собі за своїм ділом. Баби зупинялися.
— Господи матінко! Що це на тебе, Тарасе, начеплено? Ой, Боже, ж мій, Боже, ж мій!.. Знущаються, як хотять. Сказано — ні батька, ні матері.
Тарасові соромно, але він чомусь не тікає. І не тому, що боїться, а от так.
Вулицею йдуть дві постаті. То були Оксаночка й її матір. У Тараса захопило
дух.
Зірвався й побіг за будинок школи. Але за ним стежило п’яне око Богорського. Дяк вискочив і схопив Тараса.
— А я кому казав, щоб не тікав? А я кому казав? Тобі? Тобі? — і тяг хлопця назад.
Тарас виривався й гундосо плакав. Дошка теліпається на грудях, а Оксаночка з матір’ю все ближче, ближче...
Богорський волік Тараса за одну руку й за одну ногу, хлопцеві доводилося стрибати — і це було особливо ганебно. Тарас ховав лице, аби хоч не пізнали, але там, видимо, пізнали... Мати взяла дівчину за руку й бистрішими кроками пройшли мимо. Оксаночка оглянулася...
З недитячою силою, мов сталева пуга, розпружився Тарас, стягнув захоплену ногу й стусонув нею Богорського у живіт. Дяк охнув і впав на землю. Тарас зірвав із себе дошку й скільки духу кинувся тікати.
Лаючися по-московському, підхопився Богорський і кричав на всю вулицю:
— Заріжу-у!.. Не верта-айсь!.. Я вас усіх!.. — і потягся до корчми.
XXIX
Тарас вибіг за село.
Весна вже властиво розпочалася, але ще було холодно, хоча дихання весни чулося в усьому. Злітало відкілясь благословення на мужицькі поля, й вони оновлялися. Були наче чорні й ніби не-привітні, але чулася в них ласка. Як ото на старому суворому обличчі: воно й не сміється, а в лініях уст чується усміх і світиться з очей.
А озимина так прямо регочеться. Не можна дивитися на ці небеснозелені площини без радісної усмішки.
І в іншу хвилину Тарас зупинився б і дивився. Дивився б і співав потихеньку, а душа співала би звучно, переливно. Але зараз тут біг тільки побитий, весь передряпаний селянський хлопець.
Скільки разів він був битий і передряпаний у своєму житті! Скільки разів, як от і сьогодні, топталися по його тілу чоботи, по спині ходили кулаки, різки, ремінь, а то й просто праник, рогач, коляка — що попадеться під руку! Скільки сот разів було ображене це молоде серце, скільки неослабних зусиль було потрачено, щоби вирвати з того серця вроджену благородність, і любов, і вищість, і почуття володіння благом! І який без міри могутній то був росток, коли, топтаний у грязь, роздавлений, розчавучений в болоті смердючім — все ж підіймав до сонця свою вічнозелену корону, мов царственна пальма, що виситься над лісом і звідти істочає мірру, чарівні пахощі чарівних квітів своїх.
І скільки разів це вутле життя було на грані перериву! І від злиднів, і від хвороб, і від своєї навіть власної руки в хвилину повного одчаю. Але неначе оберігаюча якась рука незрима в останній момент усувала небезпеку, неначе ангели хранителі якісь зберігали готове обірватися життя.
Тарас біг до Пединової могили, до своєї улюбленої печери. Там його ніхто не побачить. Там він може плакати, скільки схоче. І якби зібрати докупи всі ті сльози, що пролилися в тій печері, поопливла би Пединова могила.
Виплакавшися досхочу, Тарас почав роздумувати над своєю долею. Досі йому не доводилося так над нею задумуватись: все хтось інший думав за нього, а йому тільки подавав готове рішення. Тепер довелося оце вперше самому.
До школи більше повертатися нічого, це ясно. Богорський не простить, і життя там не буде.
Додому?
Мачухи, правда, немає, а про Микитину жінку Оринка каже, що вона і добра, й лагідна, не б’ється. Все це добре, але що висидиш, сидячи дома? Совгирь казав — треба вчитися малювати, значить, треба вчитися малювати.
Вчитися малювати, — вголос повторив Тарас, і від тих слів аж усміх показався на його заплаканому замурзаному обличчі.
Вчитися малювати — але як це робиться? І хто буде вчити?
Краще отця диякона з Лисянки, мабуть, ніхто в світі не малює. Отже, якщо вчитися, то тільки у нього.
Ця думка рішила все. Тарас постановив іти до Лисянки і вчитися малювати. І коли запало це рішення — стало так спокійно-спокійно. Наче відпали й кудись відійшли всі болі й образи.
Оце тільки треба забігти до школи та позабирати своє добро. Коли б так вибрати, щоб Михеля дома не було.
Вже добре смеркло, коли Тарас виліз із своєї ями. Земля холодна, а він босий. Та й взагалі в печері було вогко й холодно. Тарас цокотів зубами і, щоб хоч трохи зігрітися, побіг. Грязюка бризкала з-під п’ят і чвиркала між пальці.
От і школа. Цікаве вражіння він пережив, наближаючися до цієї будівлі. Ще дві години тому це було його житло, його дім. Підходячи до нього, знав що от прийде у свій куток, ляже на своєму лахмітті. І от зараз підходив, як до чужого. Ніщо вже не в’язало його мислі зі школою.