Тарасик

Страница 189 из 247

Хоткевич Гнат

Оксана полежала трохи, потім устала. Відчула, що звичайний репертуар її сюди вже не підходить. Та й надвечір діло: бігай не бігай по селу, кричи не кричи, а коли вдень толку мало, то ввечері й поготів.

Ніс розбитий, фізіономія подряпана, болять руки, спина і ще в деяких місцях. Очіпка чортма, сама уся в грязюці, бо як летіла, то ще й переверталася.

Встала — і перший раз у житті почула упокорення. Досі все життя вона знала тільки побіди. Бувало, не сказать, бувало, що били її чоловіки. Бив і Терещенко, попадало й від Григорія, але то били не переможці.

Насамперед вони не відчували в факті биття насолоди, навпаки — їм було неприємно. Вони встидалися й процесу биття й скандалу — що от буде бігти побита жінка селом, буде скаржитися, а люди жалітимуть...

А взавтра — це знала Оксана напевне — вона все одно поставить на своєму, все одно зробить, що схоче і як схоче: кому захоче наприкритися — наприкриться, що захоче висказати — вискаже.

І от тепер почула, що вона вже не переможниця. Чи вона оце побіжить по вулиці й гасатиме, чи встане оце та повибиває вікна, чи взагалі, що б вона не зробила, все одно перемога не буде на її боці.

Ця свідомість прибила Оксану. Вона завила, як вовчиця, й потяглась з двору.

Вийшла на вулицю. А тепер куди?

Злощасна думка штовхнула її піти до Михеля. Це ж була єдина істота, яка говорила їй не лайливі слова. Це ж був мужчина, на якого так хочеться опертися жінці у нещасну хвилину життя. І Оксана, не роздумуючи, направилася до школи. Власне, що не роздумуючи. Бо, якби подумала хоч трохи, мабуть, зрозуміла б, що це навіть не безумний, а просто ніякий крок.

Прийшла. Двері школи, само собою, не замкнені. В першій кімнаті натикалася в темноті то на лави, то на стіл. З другої кімнати обізвався голос.

— Хто там?

Оксана намацала двері й стала на порозі дякового обиталища.

Михель лежав на своєму тапчані й свистав. Тарас стругав щось коло каганця. Обоє підняли голови, коли на порозі появилася жіноча фігура. Оксана не мала зеркала й не могла собі уявити, якою вона зараз є, але дві пари чоловічих очей одразу помітили дефекти й кожне по-своєму собі їх пояснили.

З якоюсь радістю констатував Тарас, що у мачухи підбите око, під носом запеклася кров, волосся розпатлане, очіпка нема, сорочка розірвана, і вся одежа в грязюці.

А Михель у цей час уявляв тільки одно — свою кар’єру.

Дякові, як і всякому смертному, вільно було ходити де угодно, робити майже що угодно і т.д. Отже він до Оксани, чи до Парасі, чи ще до кого міг ходити скільки хотів. Але Оксана чи Парася у школі — це щось похоже на те, якби піп затяг яку молодицю у вівтар.

І от Оксана появилася у школі. Та ще й бита, замазюкана! Та ще й іменно Оксана, та сама, що всім нав’язала в зуби. Варт кому-небудь помітити, що вона переступила поріг школи та ще в таку пізню годину — це ж кришка! Зараз об тім знатиме консисторія, а тоді прощай не тільки школа, а й стихар! Прощай пироги, книші, океани й мотрі — все!..

А потім — Михель зрозумів, що з Оксани, мабуть, уже більше нічого не дотягнеш і се цілковито його переконало, що треба бути рішучим і безоглядним.

-Вон! — крикнув він одразу на фа-дієз.

Оксана не зрозуміла навіть.

— Михасю!.. Це ж я!

— Вон! Щоб і духу твого тут не пахло! — і зірвався з тапчана.

-Михасю... рідненький::: Що ти робиш?

Стерялася Оксана. Іншим разом вона б виступила серед хати, узялася б у боки та як роззявила б пащу:

— Ах ти ж розпростосуччої матері сина й син! А книші, паляниці, вареники, сметана, пампушки — забув? А підлабузнюватися: "Оксаночко, серце, предмет" — забув? Та я тобі й баньки твої собачі видряпаю. І батько твій був відмак і мати курва й т.д.

Лексикону б вистарчило, не бійтеся. Недурно ж Свирид, копіюючи Оксану, говорив її голосом:

— Ох сусідочки мої і голубочки мої!.. Була я оце у Тарасівці. І які ж там люди погані! Та як напали мене лаяти сім перекупок, так ледве-ледве одгризлася.

При таких талантах уміла б що і як відповісти дякові. Але то за інших обставин. Зараз же Оксану було вибито з позиції. Почувши такі слова від любої людини, заплакала перший раз у житті безсилими сльозами.

Та Михель не дав їй довго плакати. Узяв за плечі і, делікатно повернувши, виштовхнув у двері. Коліном не піддавав. Чого не було, то не було.

Знов опинилася Оксана на вулиці.

Скільки разів так було у житті, що хтось інший вилітав на вулицю, а Оксана зоставалася в хаті. Тепер могла би разом із Михелем сказати — Іетрога тиіапїїіг.

Ще з більшою реальністю постало питання: куди ж іти? Додому? А де її дім?

Там десь сидять її діти. Притихли, пари з уст не пускають. А молодий хазяїн із хазяйкою, мабуть, оце вечеряють та сміються, оповідаючи одно одному, як то Терещенчиха вилітала з хати.

Так отуди йти? Та ні за що в світі!

Потеліпалась Оксана до Лимарів.

А туди теж — як його йти? Річ у тім, що останніми часами між Оксаною й Лимаркою неначе чорна кішка пробігла. Властиво не кішка, а все той же Михель. Бо він деякі невигоди родинного життя Оксани компенсував собі учащаннями до Лимарихи. Правда, Лимариха, на думку Оксани, і була й погана, й п’янюга, і сверблячка, мабуть, у неї єсть, але це все на думку Оксани. У Михеля ж, очевидно, на той предмет були інші погляди. На цім пункті між ним і Оксаною виникла навіть дискусія на тему про смак і його властивості. В усякім разі між двома подругами пройшла якась чорна кішка, і от тепер, ідучи до Лимарихи та ще в такий незвичайний час, та ще в такому незвичайному вигляді — Оксана не сподівалася на одверті рамена й окрики радості вітання.

І справді. Вигнати її з хати не вигнали, але привітання було до такої міри холодне, що гостя знайшла можливість навіть сказати, скрививши губи, словами пісні:

— Поки був багат, всяк мені був рад...

На що Лимариха відповіла чистою прозою:

— Не дуже ви, Оксаночко, й багаті були і приймали вас не за багатство ваше. Та й тепер не виганяють із хати, а тільки не треба язиком брехати чого не нужно. Не ляпали б язиком по-дурному, то й приятельок би не розгубили.

А оглянувши гостю, ніжно питалася:

— А хто ж це вас так розу красив, Оксаночко! Прямо Івана-Воїна з вас ізроблено! Хто ж це доложив ручок? Чи не Михель ваш прелюбезний, що ви за нього людям в очі стрибаєте? Ото постарався!.. Але ж бо й роботи мав, поки розмалював отакечки!.. Трудів було багато!..