Вінчання скінчилося. Офіційними словами поздоровив отець Григорій молодих, побажав їм щастя, велів не забувати храму божого й служителів його. Молоді пішли геть. Важко гупали чоботи в порожній церкві.
Додому усі йшли пішки, бо то ж недалеко. Не було майже воріт, на яких не стояв би дядько або жінка. Ні слова докору, але ні слова й привіту. Мов у підземельному якомусь коридорі йде поїзд поміж мовчазними муміями!
І тільки стара жебрачка, Хима Тарадайка (її, властиво, Приходчихою звали, але як приложив раз Свирид до неї "тарадайка", то так вона й зосталася), так от тільки стара Тарадайка не обминула поїзд своєю увагою. Вона завжди весела, завжди підморгує й завжди танцює — тільки вона де не взялася з суточків.
— І—і—і—і, дівчаточка! І чого ви мовчите? Співайте! Та веселенької!.. Та з похвалою, з похвалою...
І пішла, пританцьовуючи та припліскуючи в долоні, виспівуючи:
Не вгороді вишенька,
За городом дві,
Да зацвіли білим цвітом обидві.
Розкотються білі квітки надвоє,
Во хороші молодята обоє.
Ех! Ех! Ех! Ех! Ех!
Дітвора позбігалася, собі танцюють округ баби — та співають, дражнячи: їхала Хима З Ярусалима,
Сивою кобилою,
Тарадайкою дрантивою.
Тарадайка тарахкоче —Кобила тягнуть не хоче.
Баба за ними ганяється з костуром. А потім причепилася до гостей — і хоч ти що хоч! І відігнати не можна, бо на весіллі нікого не проганяють, і честі мало, бо жебрачка ж.
Прийшли додому. Сіли за обід. У хаті мало, у дворі нікого, зате за двором —як рій! От у цю товпу попав і Тарас.
Зразу ж те, що він почув, зупинило його увагу. У натовпі стояв гомін. Вона складалася з окремих одиниць, але була перейнята єдиним настроєм.
Вікна з хати одчинені, чути все, що співається. Розплітають косу. Дружки заспівали:
Ой, Боже, ж мій, Боже!
Що ж бо я учинила?
Кого вірне любила,
Того я хибила,
А кого ж бо я зроду не знала З тим до шлюбу стала!
В натовпі смішок. Пісня з журливим мотивом, а люди сміються.
— Ну не чортові ж дівчата! Звідкіля вони все знають?
— А що ж тут і знати, коли про це всі ворони на плотах каркають.
— Це про Уляниного Станіслава?
— Та вже ж Станіслав не дурак: зробив своє та й поїхав.
— Кажуть, як від’їздив, а вона й перезнала. Та вибігла насупротив, повисла коневі на вузді, в одну душу — бери й мене з собою. А нащо вона йому здалася? Хіба він кращих не знайде?
— І от скажіть, людочки добрі! Усе село знає, та де село? І у Вільшаній знають, а батько й мати ні.
— А цікаво — чи Йван знає?
— Знає! Кажуть, як просив батька помилувати, то казав: що ж ви мене силуєте потіпуху брати? Вона й і з тим і з тим...
— Гірке буде їх обох життя.
Та її не жаль, бо з такого кодла з проклятого, а от парубка жалко —розіп’ється.
— О! Коровай ділять! Вже скоро... Ану-ну — що воно буде?
— Ну й поповозимо ж сукиного сина!
— А що як зуміють покрити?
— Не покри-иють! Там свашки такі, що не покриють.
— Коли що — так ми всі підем у комору — нехай при нас... Натовп видимо хвилювався, чогось чекаючи. Це нервувало, передавалося навіть Тарасові. Він не знав людських намірів, але Відчував, що вони чекають якогось знаку, щоби чинно вмішатися в процедуру весільного акту. З вікон несеться:
Брала Уляна льон —Виганяла дружечок вон.
"Ідіть, дружечки, з хати —Бо я йду з молодим спати".
-Наспиш, чортова патико, якраз!
Дружечки вийшли з хати і вже, без сорому казка, голосно, грубо затягли: Прощай, прощай Улянка-Вже ми йдемо,
Вже ми твоє дівування На пси даємо!
І зареготали гугнявим, через ніс, сміхом, в самих звуках якого вже була образа.
Шепоти йдуть натовпою. Усі до чогось готуються... чогось ждуть... ось зараз... зараз...
— Дмитре! Квач є?
— Є! Аж два!
— Хомут! Хомут у кого?
— Ось він! Ось!
У нас річенька бережистая —У нас Улянка норовистая:
Не цілувавши, не милувавши,
Не йди, Йванку, спати...
— О!.. О!.. О!.. Ведуть!
На двір вивели молодих. Іван червоний, очі іскри сиплять. А Уляна біла, як стіна. Якийсь неспокій її тре, земля під нею горить, ноги не переступають. Свашки витанцьовують, регочуться, співають неподобних:
Горох мати по дорозі,
Як череда —Ведуть ...на припоні Як бугая!
А він реве, до... йде Та ще й хвалиться:
"Як діжду до ночі —Повиколюю... очі".
Нараз хтось крикнув:
— Там уже, брат, і без тебе повиколювали! Гайда хлопці! — і це було мов сигналом. Товпа зареготала, хтось свиснув. Молоді ледве вскочили до комори, як парубня почала стрибати через пліт, за ними й мужики. Баби почали набиваться у ворота, і весь двір заповнився в одну хвилину.
Потворилися кола. Баби танцюють, співають — пісня пісню перебиває. Звуки Ііереплуталися. Музик і не чути.
Йшов баран попід гору Та закрутив роги.
Богацькая дівчинонька Та задрала ноги.
А в другому колі ще жвавішої:
Ой на ставу на ставочку Білий гусак гигнув —Дала б тобі три копійки,
Щоб ти мене...
А в третьому:
Шелесть, шелесть по дубині —З ким я спати буду нині?
З хлопцями, моя доню,
Я ж тобі не бороню.
Але нараз усі ці звуки перекрив дикий звірячий звук. З комори вибігла простоволоса Уляна, за нею оскаженілий Іван. Він бив дівчину правою рукою, а лівою щось високо тримав угорі. І кричав. Але що, не можна було розібрати. Старий Кібель кинувся:
— Що ти, сукин син, робиш? Нащо ти мою дочку б’єш?
Уляна кидалася в товпу й верещала.
— Убива-а-ають!.. Ой ряту-у-уйте!
Іван так штовхнув старого Кібеля, що той упав навзнак і задер ноги. Тряс несамовито лівою рукою й кричав:
— Люди добрі!.. Обма-ан!.. Одурити хотіла!.. Ось пір’їна!.. У волоссю найшли!.. Ось!.. Із кров’ю! Пір’їна!..
І ще щось кричав, але в загальному гвалті вже нічого не можна було розібрати. Мов на даний знак товпа заревла й сунула в усі сторони. Десь узявся із соломи зроблений хомут. Його наділи старому Кібелеві на шию. В одну руку дали мазницю із сажею, а в другу квач і веліли самому мазати власну хату, двері, вікна, ворота.
І Кібель ходив, мазав. Він якось охляв, мов постарівся одразу на двадцять літ. Де й подівся його гонор.
А Кібелисі зірвали з голови очіпок, розкуйовдили волосся, а на голову наділи решето. Музикам звеліли грати, а старих Кібелів обох звели танцювати. І вони танцювали...
Старий притоптував, попустивши голову вниз, а Кібелиха ледве переступала з ноги на ногу, а сльози безперестанно текли у неї з очей.