Коли прийшов час танцювати, вийшла Секлета на середину хати, взялася
у боки й лагідненько та виразненько затягла:
Ой в середу під четвер,
Добре знаю, як тепер,
Що вели мене дячки Попід боки в будячки.
Ой дячки, ви дячки —Я вас не боюся!
Не ведіть у будячки,
Бо я поколюся.
Ведіть мене в лободу,
Де лобода дробна,
Стеліть мені жупан синій,
Бо я й благородна!
Баби регочуть, Оксана вужівкою звивається, а втекти від того усього ніяк, бо ніби за матір вона править. Ще й частувати повинна бабів та припрошувати.
А вже на перезві, на отому бабському торжестві так там уже.. Одна чортова баба вирядилася під Оксану. Ну точно ж тобі — і одежа, і хустка, і ухватка! І чого вже вона, бісова баба, й не виробляла! Мужикам на шию кидається, сороміцькі слова говорить Оксаниним голосом. А на добиток ще й заспівала: Ой Михелю, Михелю!
Ой я ж тобі вихилю —І заднюю й переднюю,
Боковую й середнюю!
Покотом положила ідолянська баба усіх! Оксана не втерпіла й утекла, а весільні гості пішли у ярок "смалити молоду". Це вже остання стадія. Не на кожному весіллю добіснуються баби до "смалення молодої". Це вже як охота та охота!
Розкладається вогнище, а п’яні баби, заголившися до пупа, стрибають через вогонь. А мужики вціляють чим попадеться, грязюкою найбільше. Та як влучить котрий, так аж небеса танцюють.
Тарас того нічого не бачив. Пішов геть, але випадково з одного весілля та попав на друге. І те, чого він там був свідком, буквально придавило його. Ходив кілька днів після того, як очманілий, старався осмислити — і не міг.
XXIV
Був у селі один чоловічок — Кібель називався.
Батько його (помер уже давно) був людина, як людина. З миром жив у злагоді, терпів, коли люди терпіли, радів, коли й сусідам було радісно. А вже син не під ту лінію пішов. Терся біля панського двору, пригождав кому слід, аж поки не вибився на щось таке вроді чи прикажчика, чи економа. А коли вибився, мов не та людина стала.
Озвірів, осатанів. Людей за людей не вважав, не розумів того, що не вічно ж буде він начальникувати, не думав і про свою смертну годину. Диким звіром налітав і на старе й на мале, за панську ласку готовий був горло кожному перегризти, рвав і топтав, незважаючи ні на що.
Але прийшла така година, що його начальникування скінчилося. Чимось проштрафився він дуже й його прогнали геть із двору. За минулі заслуги не
покарали більшою карою, а тільки вихлостали добре й пустили, сказавши жити на селі.
Просився, щоб переслали кудись у друге село, щоб не там йому бути нічим, де він був усім, але не дозволили й веліли жити в Кирилівці.
Трудно було жити в громаді, з якою не то що порвав, а ще й поставився на ворожу стопу. Правда люди його не били, не підпалювали йому хати, але, може, волів би Кібель, щоб його раз покарали, ніж ота щоденна, щохвилинна видима й невидима кара.
Приїде до церкви. Нараз коло нього люди розступляться, відійдуть далеко, мов від прокаженого, і коло Кібеля зробиться велика порожня площа. Хоче підійти до її краю, а ті краї тікають від нього й площа стає ще більшою. І мусить стояти мов один серед церкви, мусить удавати, що молиться.
Миропомазання. Наші ж люди люблять потовпитися. Таку гущу часом зроблять, що мало попа не звалять. Кібель вибирає, коли товпа стане найгустішою й зрушиться тоді з місця. І як тільки зрушиться — мов змете у нього хто людей на дорозі, й Кібель іде сам до священика. А люди довго ще не підходять після нього, мов боячися зарази.
І так де б не появився. Ніхто до нього не ходить по-сусідському, а про те, щоб хто в гості прийшов, нема й гадки.
Жінка його колись була доброю йому помічницею. Тепер змирилася й привселюдно просила у людей прощення. Отак просто стала раз на паперті й, кланяючися земно, говорила:
— Люди добрі! Простіть і помилуйте. Винуваті ми перед вами, але Бог же й нерозкаяного грішника милує...
Але не змягчилося серце громади.
— Ми не бог, — сказав хтось і мов висловив думку усіх. Вислухали мовчки й мовчки відійшли. Зосталася сама Кібелиха на паперті та старці завелися битись.
І дівка у них була. Таки вже дівка, на відданню. Та так уже зовсім нікуди не ходила. Дівчата й парубки йдуть мимо у неділю, співають, регочуться, а вона стоїть на воротях, насіння лузає — і бровою не поведе. Наче й не бачить нікого.
А молода громада солідаризується із старшою; теж фізичного лиха не робить, не метаться матеріально, але роздавлює мовчанням, небажанням найменшого стосунку.
І от прийшов час, що дівці треба виходити заміж. І то таки треба... Сподівалися Кібелі, що найдуть дівці жениха з дворових, але там не знаходилося охочих. Двораки любили іноді приїхати до Кібеля попити, погуляти, з дівкою пожартувати, а щоб під вінець — нема дурних.
Довелося за кого видати, то видати. Знайшли парубка з дуже бідної сім’ї, спокусили його батька й матір достатком, а ті й присилували. Казали люди, що не хотів, дуже не хотів бідний парубок. Аж плакав, бо мав дівчину на прикметі, але батько-мати не здалися.
— Ти ж тільки подумай, яке хазяйство! Скільки скотини самої!
Кібелі почали готовитися до весілля. Старий Кібель казав, що після весілля всі відносини з громадою одразу зміняться.
— Нап’ються горілки, нажеруться свинини — шовкові стануть. То таке вже бидло.
Кібелиха тільки головою хитала — не вірилося їй. Але треба пробувати.
Першим таким пробним каменем було висилання дочки до людських хат — просити дівчат у дружки. Не хотіла Кібелівна, боячися наразитися на гірку образу, та що я — так звичай велить.
Пішла Кібелівна. А мати стоїть біла-біла на воротях і дивиться, чи не нацькують її дитя собаками, чи не виштовхуватимуть у спину з хати.
Коли ні. Побувала в одній хаті, вийшла наче веселішим кроком Пішла у другу. Звідти ще веселіше вибігла. Слава тобі, Господи! Може ж, таки перемінили люди гнів на милість!
Справді — дівчата дали згоду подружкувати. Небагато, але будуть. І молодиць кілька дали згоду прийти коровая бгати. Дивується Кібелиха. Не віриться їй, що люди їм простили.
Почалося весілля. Так наче, як і у людей. Хоч і не зовсім, а все ж... І дружки співали. Мало й якось невесело, але співали. Правда, здалося, якось Кібелисі, що дівчата ніби не ті слова вставляють до пісень. Так під час благословення дівчата мають співати: