і порадить, і поможе, а все ж люди якось... не то бокують, не то бояться трохи. Його ж не закличеш до корчми, як кума, ну люди це й помічають.
Та все ж степ подужав.Тарас відпочив від отих своїх лютих і незрозумілих настроїв — не по силі вони були для малої цієї істоти. Знову дістав змогу любуватися красою нових місць, віковічною зміною дня і ночі, й поезією вільного чумацького життя.
В обіході цих простих людей не було нічого, що могло б образити чутливу душу Тараса. Дід Палій держав свою валку в порядку. Не було там ні п’янки, ні лайки, ні безглуздих, від нічого робити, сварок. Не без того, що й скаже там один одному яке прикре слово, але дід Палій все те уміє залагодити словом, двома — і знов тихо у валці, знов гарно усім.
І тому Тарас ішов оцими степами мов у празнику безпе^еривнім. Бруд і нечисть життя розтоплювалися в оцих просторах, наповнених живущим і зцілющим повітрям, гасли в оцих глибоких травах, очищалися в оцих криницях прозоро-чистих степових.
Кінчається день. Відмахали сьогодні пайку дороги. І воли підбилися, і люди теж. Вже пора б ставати на спочинок, але дід Палій чомусь не командує. Це він виглядає знайомої балки, що, каже, кращої від неї й на всій дорозі нема.
А ось і вона! Нарешті!
— Аге-е-ей!.. Завертай у право-о-ору-у-уч!.. — розпирає хвилі повітря могутній голос, і вся валка, мов вуж велетенський, завертається, спускається вниз і тане десь у вогкій голубій глибині.
А тут — і справді мов раю шматочок. Аж воли наче засміялися.
Все робиться, як на муштрі. Кожен знає свою роботу. Ті з волами, ті з возами, ті воду готовлять, ті вогонь розводять. Двоє молодих парубків уже грають на сопілках. Підобралися дві сопілки в лад та й музиканти непогані: як учистять, то є що послухать. А ще ж завтра неділя, відпочинок. Якби село поблизу, можна б і в село навідатись. Люди люблять чумаків і охоче їх приймають, розбираючи по хатах.
А Тарас так прямо нарозхват до селах. Бо він і на крил осі добре підтягне, і прочитає, кому що треба. А один випадок так прямо героєм його зробив.
Розташувалися раз серед широкого степу на ніч. Та ще й припинилися раненько, бо надходили хмари, й дід Палій боявся дощу.
Коли дивляться йдуть якихось двоє дядьків до табору. Підійшли, привіталися, а далі питають:
— А де ваш, люди добрі, отаман?
— У нас отамана нема. Ми його не вибирали.
— Ну! Чумакам без отамана, як череді без личмана — дня не прожить.
— Ні, таки направду у нас отамана нема.
— А хто ж валку веде?
— А он дід сидить.
— Отож і єсть ваш отаман.
— Дивись ти!.. А ми й не знали.
Підходять до діда Палія.
— Ми до вас із нуждою.
— А з якою? Зможемо — допоможемо.
— Наш хутір отут недалеко, верстов за три. Батько наш померли, а нікому почитать псалтиря, бо всі ми неграмотні. Так ми оце прийшли до вас — чи немає серед вас якого письменного, щоб псалтиру над батьком почитав.
Дід Палій усміхнувся.
— Що ж би ми й за чумаки були, якби не мали письменних між собою. Тарасе! Ану йди сюди.
Тарас підійшов.
— Оцим людям треба псалтиру почитати. Можеш?
Зачервонівся Тарас і ледве прошепотів.
— Можу...
— Ну, от вам, люди добрі, і письменний!
Дядьки, кремезні, мов дубки, у добрих чумарках, чоботях недовірливо поглядали — чи не сміється з них дід отаман. Вони просили не для жарту, діло серйозне, а їм дають якесь хлоп’я.
А дід Палій знає, що вони думають.
— Та ви, люди добрі, не бійтеся. Коли я вам даю оцього хлопця, так я вже знаю, що роблю.
— А коли так, так будьте ласкаві до нас усім табором на нічліг. Воли ваші нехай із нашими пасуться, а вас усіх, люди добрі, просимо до себе. Якось то розмістимося.
Чумаки тим охотніше пристали, що хмара ставала все грізнішою. Швидко позапрягали й подалися.
А ось і хутір. Весь окопаний ровом, а рів обсаджений агрусом. Ворота накривчасті між двома великими дубовими стовпами, а коло воріт розлога верба, мов сторож вірний.
Двір великий. Направо клуня здоровенна, обставлена півскиртами усякого хліба. Наліво — загороди із сараями для скотини. За клунею під старими берестками дві дубові комори й возівня. Напроти комор — льох із залізними дверима, а хата аж у самому кінці двора під липами. Укрита маленькими снопиками, ніби на польський лад.
За хатою сад. Коли згодом подав Тарас до нього — чого там тільки не було! І вишні, й черешні, й яблука, й груші усякі! Було навіть три дерева грецьких оріхів.
Коло саду город, а посеред нього колодязь із колесом і дашком. Город весь теж окопаний ровом, обсаджений кукурудзою та соняшником.
За садом у гайку пасіка з куренем та омшаником, а там далі — і дубина, і липина, і березина, і усяке тобі дерево аж до самого яру. За ярком невеличкий ставочок, а ще далі в полі — бакша.
Коли Тарас входив до двору, дві дівчини попалися назустріч. Одна другу піддратовувала, дзвінко співаючи:
Похожано, поброжано,
Коло хідки стежки!
Коло хідки стежки!
Та коло хідки стежки!
А Семенко та й Оленці Покупив сережки,
Покупив сережки Та покупив сережки!..
Побачивши чужих людей, дівчата з задерикуватим сміхом кинулися бігти, блискаючи на бігу білими литками.
В хаті гарні рушники по стінах, гарні образи, а під образами — спокійна воскова маестатична фігура старого діда, творителя й початкодавця усього оцього добра.
Скільки праці поклали оті сто літ безпокійні, аж тепер заспокоєні руки коло кожного деревця, коло кожної грудки на полі, що він же її кожну сто разів перевернув, кожну в руках розітер, розім’яв! Кожний атом цієї землі вже кілька разів обернувся далеким колом, претворяючися то в золотистий колос, то в руно вівці, то відходячи геть від землі, то вертаючи до неї назад, а на своєму отому шляху творячи і енергію людську, і пісню, і хати оці, сбори, замислений погляд у минувшину і ранішню молитву.
І от тепер — закінчилося довге трудове життя. Все призначене сотворив, усі заповіді виконав, усі обов’язки виповнив — чого ж іще? Пора й на спочинок. І тому стрів смерть спокійно, лагідно, як давно очікуваного гостя. Та й прийшла вона, як гість, а не як мучитель лютий: ще в день смерті порося заганяв у хлівець — вибігло кляте...
Старший син, коли батько зліг на смертну постелю, журився: