А он якесь одоробло притягають канатами до берега. Човен — не човен, хата не хата... Мов звірюка яка на воді лежить. Поклали дошки, збігають туди люди, стрибають у дірку й пропадають там. І скільки їх уже туди стрибонуло, а й ще біжать.
Щось із десяток човнів маленьких, чорних, швидко-швидко сунуться серединою ріки. От вони, так само швидко, звертають до берега. А берегом біжать уже їм назустріч перекупки з корзинами, євреї, якісь жінки, чоловіки. Та так летять, аж наче наввипередки.
І не встигли човни пристати до берега, як уже коло них зчинилася ціла колотнеча. Срібна риба літає в повітрі, до неї простягаються десятки рук, кошиків, роззявлених торб. Рибалки кричать, євреї кричать, перекупки кричать.
Волів дядько хоче напоїти, а вони, як і Тарас, уперше бачать велику воду й бояться йти. Дядько б’є їх палкою, а вони задкують.
Над водою літають якісь білі птиці — аж крилом води черкають. Невже ото вони рибу ловлять? Так і єсть!.. Он одна ухопила рибину, і вже, закричавши побідно, почала здійматися вгору, як рибина стрепенулася й плюхнула в воду. Га-га!.. Шукай тепер!..
— Хлопче! Що продаєш? — гукнув над самим вухом різкий голос. Тарас оглянувся — циган!.. Та страшнючий! Обірваний, чорний, білки очей поблискують. Тільки що ножаки немає за поясом. Тарас ізлякався:
— Я... не продаю... то батько...
— А батько твій де? — і бистрими рухами рук почав обмацувати всі мішки, мов забирався аж у саму їх середину.
Тарас не знав, що робити. Йому здавалося, що треба якось боронитися від цигана, але як то зробити, коли циган такий страшний?
Нараз почувся голос.
— Ей, цигане! Ану не лізь!
Тарас глянув. Коло воза, обіпершися на нього спиною й ліктями, в недбалій мальовничій позі стояв молодий красивий дядько. В полотняній сорочці й штанях, на голові чорна смушкова шапка. В усій цій фігурі пробивалася якась лінива гордість.
— А що — ти хіба хазяїн до цієї фури? Ти?
— Але ж бо й не ти.
— А як не ти хазяїн, так ти й не мішайсь.
— А як не ти хазяїн, так не мацай чужих мішків.
— А твоє яке діло?
Дядько помовчав, але так, що ця мовчанка говорила більш за слова.
— Знаєш, що я тобі скажу, цигане?.. Лучче одійди ти від чужого воза. А то скоштуєш пужална та ще й кизилового.
— А може у мене діло до хазяїна єсть!
— От і приходь, коли хазяїн вернеться. З ним і будеш говорити.
Циган, щось незадоволено мурмочучи, відійшов. У Тараса відлягло від серця.
— Отак лучче! Ба’ яке стерво! Думає, як хлопець сам коло воза, так уже й людей на світі нема.
— А йому що? Не вдалося тут — поживиться в іншім місці.
Це був уже другий голос. Тарас спочатку й не розібрав відкіля він іде. Показалося, що з-під шкір, накиданих на Ьозі, не видно ні голови ні ніг — самий голос чути.
Тарас переконався, що його діло не тільки любуватися Дніпром, а й стерегти воза. Добре, що знайшлися люди та приглядали, а то нагрів би циган чого доброго.
Скоро прийшов і батько. Завернув воза, поїхали назад.
— А це що за будинок?
Ратуш.
Таких здорових домів не бачив ізроду Тарас. А башта яка! Куди вища нашої дзвіниці. І двоглавий орел золочений на башті рухається. І годинник з усіх чотирьох боків видно. Оце так шту-ка!..
Передзвін цього годинника зовсім зачарував Тараса. Дзвіночки дзвеніли. Та так же гарно, що й вік цілий слухав би й не наслухавсь.
Недалеко від ратуші під кам’яним склепінням побачив диво: людину з каміня вироблено. Та людина держить кружку, а в ту кружку безперестанно ллється вода. А звідки вона береться хто й зна.
— Тату! Звідки та вода береться?
— А он з тої гори. Трубами проведена.
Коло ратуші мурований будинок — корчма. А коло неї звичайна картина, одна з тих, на які Тарас міг досхочу надивитися й у себе. Тільки тут це в більшім масштабі, а тому огидніше.
Он двоє обнялися й ледве тримаються на ногах. Один ригає, а потім тут же сідає в грязюку й бабрається там руками — чогось шукає. З дверей корчми вибігла розпатлана дівчина і, кричачи несамовито, помчалася між возами, а за нею женеться п’яний салдат і лається. Тарасові дивно: чому люди тут роблять стільки непотрібних і непотрібних речей замість того, щоб любуватися красою Дніпра та слухати любого передзвону отих дзвіночків на ратуші?
Ринок заповнений увесь ятками, халабудами. М’ясиво висить, а мухи його обсідають — аж чорно. Риба і свіжа й солона й в’ялена валяється прямо на землі. Дьоготь у шеритвасах? Важниця лапаста й мірка коло неї четверикова. І всюди товчеться нарід. Іменно товчеться: і не продають, і не купують, а тільки товчуться. А батько кажуть:
— Це, брат, зараз тут іще тихо. А от ти б подивився у ярмарок на Знесення або у першу суботу великого посту — от коли б ти подивився що тут робиться! А за контракти так я вже й не кажу. На контракти що не привези — усе куплять. Піску віз набери — й то продаси. Ляшви як понаїде! А грошей у них багато. Грахвиня Потоцька приїздить. Живе тут два тижні, і за ці два тижні платить чотири тисячі карбованців за кватирю! Чотири тисячі карбованців за кілька кімнаток та ще й поганеньких!
Тарас не розуміє ваги цифр і йому було б так само однаково, якби сказали й сорок тисяч. Зрештою, він мало й чує, бо задивився на Братський монастир напроти ратуші. Довжелезний і височенний мур, а за ним будинки білі, великі.
— Це школа, де на високих попів учаться, — пояснює батько.
По асоціації уявив собі Тарас свою школу, облуплену й задрипану. Отут би повчитися, да!
І мов відповідаючи думкам Тараса, а може, своїм власним, дядько Григорій сказав.
— От би де тобі повчитися, Тарасе, — правда?
їхали далі, мимо будинків, безконечного числа церков. Деякі з них дядько Григорій умів назвати: "Ото Миколи Бережного, а ото Миколи Критійського".
Дуже багато старців ходять вулицями і поодинці й купами. Сидять під парканами, гріючися на сонці та б’ючи воші. Сплять, розкидавшися в лахміттях, іноді так, що не сором було б і прикритися. І жінки й чоловіки — всі разом.
Той розмотує роз’ятрену ногу й пальцями витягає з рани гній, той згинає здорову ногу й підв’язує милицю. Там випивають навхильки, витягаючи заїдку з торб. Брудна безсоромна лайка висить у повітрі.
Тарасові дивно. У них у Кирилівці теж є старці, але вони з честю і, сказав би, з достоїнством носять своє звання людини, яка знаходиться на соціальному утриманні. Коли ти пройшов і не дав старцеві, то він так само подякує гречним словом, якби ти й дав. А тут — услід несеться забориста лайка й ряд таких побажань, що молоді дівчата затуляють вуха й стараються скоріше пробігти вулицю.