Страшно стало Тарасові. Особливо вразив контраст. Погаслі очі, несмілі рухи, прибита принижена постать... ні скарги ніколи, ні слів... Що ж підняло в землі оцю затоптану істоту, наситило гнівом, запалило очі й зробило з цієї старчихи богиню помсти, що сипле страшні прокльони на голови винуватців і має силу прикликати на них громи небесні?
А окрім гніву — яка незглибима безодня печалі в тих викриках старої жінки, в отому прикликанню Катерини, в отому вириванню бідного волосся з голови!
Тарас запитав хлопців^товаришів, що то воно все означає.
— А хіба ти не знаєш? Її ж дочку москалі звели.
— Як звели?
— А як зводять? Хіба не знаєш?
Стара Угурченчиха не виходила Тарасові з голови. Розпитувати дорослих було ніяково, але випадок поміг.
Сиділи баби на колодках, оповідали всячину і одна оповіла історію тої нещасливої старої жінки.
— Е-е. То не чудна баба, молодице, а гірка. То таке, що не дай, Господи, нікому хрещеному такого.
Тарас нашорошив вуха. Заповідалося щось цікаве. Але те, що він почув, перейшло всякі його сподівання.
То була повість великого дівочого горя. Це було одно з тих, перелитих мученичими сльозами, оповідань про покриток, яких потім так багато наслухався Тарас і які ущемили його душу навіки. З усіх людських терпінь оце дівоче здавалося йому найбільше несправедливим і болючим.
— Оця Угурченчиха — так то ж були багаті люди колись. Тепер вона старцює, а то ж усе її двори були, що ото Перемет купив.
— Отої баби?
— Отої ж. Скільки землі було, луків, лісу, скотини! І все пішло.
— Та через віщо ж?
— Через дочку. Дочка у них була, Катерина. Гарна була дівка — ще й я її пам’ятаю. Ну, й злигалася з москалем. Москалі, як оце до нас сьогодні, прийшли. До них, до Угурченків, як до багачів, охвицера поставлено — ну й...
Мати було навчає, батько погрожує, а їй що? " Він мене любить, він мене голубить, він мені, казав, дружино станеш". Так тут уже нехай хоч десять батьків говорять — усе одно. То, було, ховалася, а то пішло на одкриту: як смеркло — зараз у садок. Мати кличе вечеряти, а дочка цілується у вишняку. А далі так уже й на вулицю проти нього почала вибігати — зустрічає, бач, свого Івася. А він, мо’, й не Іван овсі, а тільки так сказав дурці.
Мати плаче: "Що ти робиш, доню? Та люди ж сміються, пальцями показують..." "Нехай, ка’, сміються. Я щаслива, а більш мені нічого не треба!"
Он ба’, як вони вміють вговорити!.. Аби я була щаслива, а там на весь світ мені наплювать. І на батька й на матір.
Та так воно йшлося, поки салдати стояли. А як виходили — Катерина вже й сором забула: привселюдно кинулася своєму охвицеру на шию. Парубки свистять, тюкають! "Накривайсь, кажуть, а то ми тебе самі на смітнику накриємо".
Покрилася Катерина, а все ще не журиться. "Ну що ж, каже! Ну й
покрилася. Не я перша, не я й остання.
За милого любо й потужити. Перетерплю трохи, а там він вернеться, стану московкою і все лихо забуду".
— Ну звісно, що це вона тільки так хвабрує, а воно несолодко в покритках. Дівчата зійдуться на вулиці, співають, а тобі зась. Або до криниці посходяться. Щебечуть, як сороки. Регіт від криниці розлягається, а Катерині нема іуди ходу. Опівночі треба по воду йти, щоб ніхто не бачив. Прийде до криниці, стане під калиною, поспіває жалібно, та ото й усе.
Мати як з хреста знята ходить. Хоче думати, а, може ж, воно так минеться, а, може ж, Господь пронесе. Коли ні... вже й черево обозначилося. А там і обродилася дівка, колише у запічку.
Тепер уже й мати не виходить на вулицю. Бо як тільки вийде, баби й розпочнуть:
— Ну, як там твоя? КолипшТ
— А колисочка не скрипить?
— Чого вона скрипітиме? Салдат підмазав добре...
— Глядіть, баби, що вона його й не колише, а прямо муштрує. Щоб воно одразу муштру знало. Бо то ж салдацький ребйонок...
— А яке воно? У батька — чорнобривеньке? Хоч би винесла коли показала онука...
— За все благодарить Господа. Воно й тут, хвала Богу, що придбала дівонька. Зуміла, бач...
Горить бідна мати від сорому. Прийде додому, та вже й дочки не жаль.
— Ну, доне? А де ж твоє весіллячко? Де твої світилки з дружечками, де твої старости й бояри, коровай, шишки?
Говорить, а сама плаче-плаче, як не зійде сльозами. А потім як ухопиться за голову:
— Ох будь же проклят той час і година, коли я тебе на світ Божий спородила!.. Якби знала, що ти такого сорому на нашу голову діткнеш, краще було б утопити тебе в криниці до схід сонця. Тоді б здалася гадині, а тепер москалеві!..
А потім кинеться бити. А Катерина й не борониться. Тільки дитину собою закриє, щоб мати не зачепили ненароком.
Аж тепер побачила Катерина, що вона наробила... Батько чужий став, мати чужа, подруги чужі, парубки чужі — все село чуже. Один на світі є нечужий, та тільки де він? Та одсуне кватирочку виглядає — чи не йде? Поколише-поколише дитину та вп’ять до вікна — чи нема?.. А як здумає, що може й не буде, то вся похолоне...
Спочатку гнала від себе ці думи, а потім вже не сила й обігнатися. А може ж, його вбито десь за Дунаєм? А може ж, він уже дома, у своїй Московщині? Мо’ вже й одружився з іншою?
Не втерпіла й побігла до ворожки. А та прямо сказала, мов полінякою по потилиці луснула:
-1 не сподівайся, і не жди — все одно не вернеться.
— Ох бабу-усю! Він же казав — як ітимуть назад...
— Уже пройшли — тільки іншою дорогою...
Прийшла як прибита. А тут і ще таке трапилося.
Пішов батько Катрин до церкви. По службі вийшов, зупинився постояти трохи, з людьми погомоніти. Стоять, балакають. Коли це підходить п’яний
Салихвон. Воно там і не людина, а так, п’яниці кусок був. Підійшов і зразу:
— Ну, як діла? Одно ще? Ну нічого, нічого... Ти ні біспокойся, старичок... Твоя Катря молодець — на всі боки пецькою повертає. Гопці-хлопці до мене —кучерявая у мене, га-га-га!..
Зблід старий, попрощався з людьми, пішов. А дома ледве поріг перестудив — а де Катря? Мати вже чує, що недобре щось готується, затрусилася вся. Закликала Катрю...
Увійшла дівчина. Глянула на батька... пополотніла...
— Ну, доню... Думав, я думав і рішив — іди ти собі до своєї Москівщини, шукай там свекрухи. Не хотіла нас слухати — послухай її. Будь щаслива в чужих людях, а до нас більше не вертайся. Та й не кажи нікому, що були в тебе батько й матір...