— І діточки вас люблять маленькі.
Дядько Григорій крякнув, ледве осміхнулась навіть Катерина, а молодиця зніяковіла.
— Та у мене ще нема...
^ — Ну то були.
-1 не було...
— Ну так будуть! Ви скільки замужем?
— Чотири місяці...
— Ну, от бачите! Напевне будуть. От якби ви перед полуднем прийшли до мене, то я би вам усе докладно виказала і як було, і як буде.
Григорій розплатився. Ворожка знов відвела його вбік.
— Знаєте що? Мені так все здається, що ви оцієї жінки чоловік.
Дядько Григорій промовчав.
— Чекайте, я вам щось іскажу. Ваша жінка вже не виходиться. Ви нежурливі й таки не журіться. Будете мати другу — це мені так на картах виходить.
Григорій одмахнувся рукою й почав виводити Катерину. Молодичка побігла до тих черничок.
Вернувшись, принесла чогось у папірчику.
— Оце дали ліків від тої хвороби й казали, що як буде легше, так аби ще прийти — вони ще дадуть.
Дядько Григорій подивився. То були маленькі білі цукерочки, круглі. Пахли м’ятою.
Григорій попробував одну: солодка, а від м’яти холодно у роті.
IX
Не полегшало Катерині ні від запевнень діда Струка, ні від карт, ні від чернечих цукерок.
Якась вагота налягла на хату Шевченків. Батько ходить мовчазний, що й слова від нього не доб’єшся. Тарасові не хочеться до школи йти, бо там раз його спитав хтось із хлопців:
— А чи правда, Тарасе, що твоя мати вмирає?
— Що ти? Здурів чи що? — аж крикнув Тарас, але з тим запитом якийсь
холод проник у серце та там і зостався.
Вперше, прийшовши додому, Тарас почав придивлятися до матері. Досі йому і в голову нічого не приходило. Мати — це була так невідділима частина його самого, оцієї хати, оцього двору і взагалі життя усієї сім’ї, що думка зовсім не примирялася з можливістю зникнення тої частини.
І от тепер ця можливість з’явилася. Тарас глянув на матір — матері властиво вже не було. На полу лежало щось подібне до матері з великими блискучими очима, які ще одні нагадували матір. Більше від матері не зосталося нічого. Ні оте витягнене в скіпку лице, ні запалі ями замість щік, ні довгий гострий ніс, схудлі до неможливості руки ніщо не нагадувало матері. А коли Тарас нахилився до хворої, від неї почув такий важкий дух, що наче аж розпирало ніздрі, мов дерев’яна колода.
І все ж уявити собі смерті матері Тарас не міг. Як же це?.. Тобто прийдеш із школи, а матері нема? І сьогодні, і завтра?.. Так як же це?..
Він старався більше сидіти коло хворої, часто питав, чи їй не треба чого. Мати витягала з-під рядна схудлу руку й гладила Тараса по голові, а сльози текли у неї по щоках.
І те, що мати готовилася відійти, вже поклало якусь незриму печать на весь хатній обіход. Вже не так звучала хатня симфонія. Наче все стоїть іще на тих самих місцях, а між тим уже звучить по-інакшому. Он якісь віхті валяються там, де їх ніколи не було. Рогачі й кочерги стоять не зовсім так, як звикло бачити око. Одежа на жертці висить не та і не так... Все це непомітні дрібниці, а вони міняють тональність, вводять нові акорди.
І мале серце затоскувало. Мов засовалося там у грудях, як ото совається зв’язана по руках і ногах людина, бажаючи коли не вирватись, то хочюслабити пута.
Тарас підійшов до матері й довго дивився на осунене, жовто-зелене лице. Якби хто просто забирав матір, то він, Тарас, ухопився б за неньку й держав, не пускав. Але цей ворог, який бере матір тепер, невидимий — як же з ним боротися? А він же бере! Видимо бере! Забирає, уводить, уносить матір. Ма-амо!..
Тарас заридав і притулився до матері... Катерина перебирала безсило пальцями та щось шепотіла нечутно, вся обливаючись слізьми.
Чого у неї ще було багато, так це сліз.
Увійшла тітка Хвеська, жінка дядька Павла. Останнім часом й вона і другі тітки, і сусідки й так просто баби якось узяли моду заходити до нашої хати, мов до своєї. Розпоряджаються, заглядають у горшки, лізуть до шафи.
Чомусь раніш ніхто не вважав себе в праві прийти й лізти у піч або до шафи? Приходили, сідали, брали, що їм дадуть чи віддавали позичене, і йшли собі. А тепер... Прийдуть, говорять голосно, як на полі, рухаються сміливо, мовби нікого більше в хаті не було. Тарас аж дивується — чому батько не стануть серед хати, та не скажуть так, по-дорослому:
— Ану киш!..
От і зараз. Тітка Хвеська побачила, що Тарас лежить на грудях у матері, й грубим рухом відірвала його.
— Ну чого ти почепився? Іди краще геть із хати — нічого тут... Матір тільки тривожиш.
Тарас хоче крикнути: "Та як ви смієте?" — і нараз відчуває, що тітка Павлиха
саме сміє. Більше! Що всі вони, всі тітки й баби — всі вони сміють.
Тарасик був досі оточений незримим муром, що через нього не простягалася жадна чужа рука, не обмацувала зневажливо й не торкалась. Тепер той мур розвалився, а разом із тим спали з Тараса всі одежі, і от він стоїть, оголений, серед якогось простору, де всі руки можуть його доставати, кожне може на нього крикнути: "Ей, ти! Чого стовбичиш?"
Тарасові уявлялося те все так яскраво, що він завив гундосо, як ото виють селянські хлопці, коли їм робиться кривда, й вибіг із хати.
Тітка Хвеська здивовано поглянула йому услід.
— Ля!.. Чи він сказився? Ще хто скаже, що я його била.
Тарас сів на призьбі й плакав. У ворота входив батько, пропускаючи мимо себе отця Йвана. Побачивши заплаканого хлопця, батько аж підбіг:
— Що?.. Вже?..
Тарас підняв облите сльозами лице.
— Що вже?
— Ага... Прошу, батюшко, прошу...
Отець Іван, проходячи мимо Тараса, ласкаво кивнув йому головою. Батько обернувся на порозі.
— Тарасе, забери дітвору з хати й бавтеся тут. А то сиди — я сам скажу, щоб вийшли.
* Повиходили Оринка й Марія. Оринка тарабанила проти себе Йосипка. Тарас кинув їм: "Грайтеся", а сам відійшов у глиб двору. Діти стояли сиротливою купчиною, безпорадні.
Почали приходити люди, але до хати не йшли: хрестячися, ставали коло порога. Батько вийшов із хати й сів на призьбі, важко похиливши голову.
Чужа дітвора понаповзала у двір. Затіяли гратися "у похорон". Якесь пузанча лягло, руки на грудях стулило, очі замружило, а дівчатка почали тужити.
— Чоловіче ж мій та хазяїне мій! Та кому ж ти своє хазяйство йюруци-и-в...
Та вже якась баба їх палкою розігнала.