І знову ходить селом, допитується, розшукує відомостей про гайдамаків, хоча ніхто тепер не може його задоволити після діда. Втім трапилися такі події, які відвернули Тарасову увагу і від гайдамацьких справ і від усього.
Хліб уродив цього року добре, отже роботи багато. Панські лани забирали весь час, на свої поля у селян мало зоставалося. І виходили на поле слізна, робили ночами.
Так робили всі, так робили й Шевченки. Але їм приходилося трудніше, бо Катрі нема, а Шевченчиха зовсім підупала на здоров’я. Тож це був перший рік, коли й Тарасові довелося впрягтися в роботу по-справжньому. Досі він був хлопчик та й тільки. Може, якби Катря була дома, а мати здорова, Тарас і досі був би хлопчиком, але тепер довелося робити.
А проте Тарасові це було в охотку. І праця для нього оточувалася поезією. Золотисті лани доокола, сонце в царственних сяйвах, білі сорочки жінок і особливо дівчат, а де, то й пісня розітнеться. Від спілого волоття йде особливий запах і наповнює собою усе повітря — все це чарує Тараса.
В обідню пору батько й мати відпочивають, а Тарас ходить поміж людьми і слухає, що говориться. Часом цікаве трапиться. А одного разу почув таке, що стрясло усією його істотою.
Початку оповідання не застав.
— Так отож дівчата гребуть, а хлопці копиці кладуть. А ота Оксана взяла глечик і пішла по воду у ярок. Та щось довгенько її нема та й нема. А лановий мовчить, ніби й не поміча.
— Коли чують хлопці крик із яру: "Рятуйте!.. — Хлопці туди!
Лановий кричить: "Куди ви? Марш на місце!" — але вони не слухають.
— Прибігають туди, аж там панич повалив ту Оксану й захожується.
Стоять хлопці, а підійти не сміють. Один озирнувсь — ніхто не рятує. А у
нього вила залізні у руках. Підскочив і просадив панича, як жабу. Подригав-подригав панич ногами та й опрігся... Усі мов подубіли... а хлопець стоїть білий-білий...
Ну, що ж... Ізв’язали хлопця, посадовили до хурдиги. Дали до міста знати. Наїхав суд. Панича поховали, а хлопця як повезли з села, так і чутка по нім загула. Було воно сирота, то нікому було й довідуватися.
Минуло кілька там часу. Оксану тую засватав багацький син. Вона подавала рушники. Вже й перевінчалися, вже поїзд їде до молодого на хутір. По дорозі корчма. Стали.
Дивляться, а під корчмою сидять відпочивають арештанти у кайданах. Женуть їх у Сибір. Сидять. Хто перевзувається, хто нужу прудить.
Під’їхали. Молода взяла пляшку з горілкою, почастувала москалів, попросила, щоб дозволили випити й арештантам. Дозволили.
Пішла молода частувати арештантів, із своїх рук. У квітках та у лентах. Коли гляне, а між тими арештантами, у путах і він, отой хлопець, що її врятував. Несе з України ланцюги у Сибір.
Глянула на нього — і не почастувала. Пройшла мимо. Потім вернулась до воза, поїхали. А хлопець, той арештант, заплакав.
Приїхали поїзджани на хутір, як уже смеркло. Гульня, танці. Приданки пішли молодим постіль слати, а молода трохи вийшла.
Вже комора готова. А де ж молода? Де-де, де-де — нема. Уже й по садку, уже й туди, уже й сюди — нема. Пішли до ставка чи не втопилася, до гаю, чи не повісилася — нема. Мов крізь землю про-валилася.
Так і пропала. І ніхто не знав де ділася. Пан заявив у губернію, розписали письма — мо’ втекла на херсонські степи. Нема ніде!
Та аж уже через багато літ виявилося, що пішла вона за тим бідним невольником у Сибір ділити з ним його безталанну долю. Наздогнала етап як була у квітках, у кісниках і сказала: "Піду за тобою".
...Уже скінчилося оповідання, уже всі пішли на роботу, уже й Тарасові пора, а він як стояв, притулившися спиною до дерева, так і зостався. Хотілося плакати від красоти подвигу тих двох істот. Один кинувся рятувати чужу дівчину, не знаючи навіть її, бо й парубок був із чужого села, а друга понесла свою молодість, красу, жіночу ласку й турботу — все понесла в далекий Сибір, на вічне горе, на вічну нужду, понесла ради людини, яку й бачила тільки двічі в житті. Саму себе понесла в дар за високий рух душі.
І зблідли перед оцією дівчиною героїчні постаті гайдамаків. Вони теж ішли на муки, але ж то були мужі, а це вутле безсиле дівча з великою душею.
А прийшов Тарас до свого поля, застав несподівану картину.
Мати й взагалі не була міцного здоров’я, після Йосипка зовсім розхиталася, а оці жнива, мабуть, довершили. Робила над силу. Не раз, було, дядько Григорій дивиться-дивиться та й скаже:
— Стара! А може б, ти кинула? Може б, ти краще пішла додому та лягла? Бо щось робота на тебе сердиться.
— Та’ там... А хто ж за мене зробить? — і похилялася знову над постаттю.
І, мабуть, таки переборщила, бо коли прийшов Тарас, то лежала на землі, а
коло неї сумно стояв батько.
— Чого стоїш, Грицю? Робіть... Я полежу трошки і встану...
І дійсно, стояти не приходилося. Узявся батько за косу, а Тарас в’язати. Воно й штука невелика, як дивитися збоку, а зразу — не втнеш. То перевесло розв’яжеться, то сприсне, то замалий сніп, а то завеликий.
Катерина полежала-полежала й підвелася. Сумно дивилася, як замість неї в’яже Тарас, але чула, що сил уже зовсім немає.
Дядько Грицько підійшов.
— Може, відвезти тебе конем?
— Ото ще! Я як-небудь дійду. Це ж вам сьогодні хоч кров з носа, а треба скінчити. Бо завтра ж панщина, і після завтрього, і далі...
Це була правда. Сьогодні треба було скінчити за всяку ціну, і дядько Григорій це знав.
Катерина пішла. Ледве дибала. Довго дивився Тарас услід матері, а коли обернувся — сумно стало на ниві...
Тарас не вправляється за батьком. Батько пройде ручку, вже другу починає, З Тарас іще тільки на половині.
На других ділянках, де супряжка правильна, діло йде весело. Не у всіх, правда. Он дядько Свирид теж один косить. Там так і зовсім нікому в’язати.
А він і тут чудить. Ліг на межі й ноги задер. Люди сміються.
— Чого лежиш, Свириде? Хіба вморився? А ти ж казав, що "ціп робота, а коса охота..." А воно, бач, яка охота — що й ноги на полицю поклав. Мо’ сказати жінці, щоб воза прислала?
— Скажіть, щоб прислала два, бо я з цією чортовою косою на однім возі їхати не хочу.
Сміються люди. Сміявся б і Тарас, але зараз йому невесело. Властиво, хвороба матері, то була річ звичайна і звична.