Катря через силу встає, йде до дівчат. Обіймає кожну з подруг, цілує без кінця, а сама на грані млості від тяжкої сердечної скрухи. І дівчата плачучи співають, а від того спів їх набирає нестерпучого жалю:
Ой спасибі тобі, та Катрусечко...
Що ти нас у дружки брала,
Коло себе близенько саджала, |
Медом-вином частувала.
І, нарешті, останні з останніх, важкі, як земля похоронна, слова:
Прощай, прощай!... Уже ми йдемо...
Уже твоє дівування собі беремо.
І вийшли...
Порожньо стало в хаті. І людей багато, повно людей — а наче якусь середину вийнято, квітки й образи винесено, вміст виметено.
Вони ще тут, дівчаточка, вони ще надворі. Вони ще не пішли зовсім, ще навіть співатимуть. І кожне це знає. І Катря знає, але вражіння вічної розлуки таке пекуче, що Катря не в силі того винести. Вхопилася за одвірок — от-от упаде. Антін підійшов, щось шепотить на вухо...
Та й усім сумно. Молодиці, що недавно повиходили заміж, і старі баби, що забули вже, коли й дівували, — всі пригадали й свої такі моменти й собі ронили сльози.
Музики, як присяжні рятівники у прикрих становищах, утнули й зараз веселенької, але й вони не могли пробити стіни того смутку, що воздвиглася в хаті, як бідне осіннє сонце, не в силі подужати густих туманів і сивих мряк. Ніхто не пішов у танець, ніхто не ляснув у долоні. Пограли-пограли музики та й перестали.
Спробували свашки розсіяти цю хмару суму й заспівали жартливої, звертаючись до Катрі:
Чого ревеш, дурепо?
Повезуть тебе далеко:
Драними саньми,
З поганими людьми...
Попід горою...
Сторч головою —Скаженою кобилою.
Але й жарти так само згасли, як і музика. Мати плаче, Катря ридає, Оринка хлипає, баби киснуть. Тільки самі мужики гудуть:
— О-ов!— Завели вже ревищі!.. Від цього, Катре, не вмирають.
— Грицьку! Що ж ти так? Воруши своїх бабів!..
Але й батько Грицько, сам просльозившись, тільки рукою махне.
— Отакий з тебе батько!.. Вахлай ти, а не батько!..
Бояри винесли надвір діжу. Скільки то її разів мучили, кормительку, за оце весілля!
Поставили серед двору, накрили віком. Вийшла Катерина, застелила чистим рушником, поклала хліб, сіль і сніп жита. Кирик вивів за рушник молодих із хати й тричі обвів кругом діжі під звуки музики й пісні свашок.
Баби ворожать, яка буде хазяйка з Катрі, й кидають поліно їй під ноги. Катря нахилилася й відкинула поліно рукою. Шепіт схвалення пішов...
Це бабська ворожба. Як молода тільки переступить через поліно — то знак, що буде лінива, нероботяща. Як відкине ногою — буде чепуруха. А вже як нахилиться і рукою прийме — ото буде й чепурна, і роботяща, одне слово —хазяйка.
Після обходу діжі молодих знову повели в хату. За ними свашки й рід молодої. Решта всі зосталися надворі.
От тут Тарас уже й розгубився: куди йти? Чи до хати, чи надворі зоставатися? Рішив стати на порозі,тцоб бути в курсі й хатніх і надвірних справ.
У хаті батько й мати сіли з образами на лаві й благословляють молодих. Де й поділася батькова щасливість. В очах сльози, губи скривились, голос тремтить.
— Щаслива вам, дітки, годинонька... Легка доріженька нехай стелеться перед вами...
Мати щось шепоче блідими устами, а воно й не чути нічого. Кирик пробує чудити, але й його жарти нікого не смішать, нікого не розвеселяють.
Катря ходить по хаті й прощається з усім родом. Старших цілує в руку, молодших в лице. І в тім прощанню є щось похоронне.
Жінки плачуть, а дядьки виговорюють різні побажання: ^
-Ну, справляйся ж там добре, Катре! Щоб нашому родові не було сорому. А в случаї чого — сміло до нас!
Ми допоможемо, чим зможемо.
— А ти, Антоне, начувайся! Бережи нашу Катрю, а то ми й усю вашу Зелену Діброву повоюєм!...
Батько Григорій чує в тих словах усе її ж, громадську доброзичливість. Правда, досвідом і свого життя, і життя всіх своїх предків знає, що людська пам’ять щира та коротка, але зараз порушує до сліз оця загальна увага й приязнь.
Свашки співають:
Загрібай, мати, жар, жар,
Буде дочки жаль, жаль.
Закидай, мати, дрова,
Зоставайсь, мати, здорова.
Оце тобі, мати,
І прач у загаті:
Як ітимеш сорочок прати,
Будеш дочку споминати.
Отаке робиться в хаті. А надворі ще цікавіше. Кирик кричить:
— Ану, бояри! Коні підвертайте та йдіть сала шукайте!..
Бояри починають носити придане. Винесли скриню. Не дуже велика, не дуже пишна, але було що нести. Бояри в жарт кажуть:
— Чи вона там каміння понакладала, чи піску насипала?
Дівчатка стовпилися в кутку двора й заспівали:
Ходім, мати, до комори,
Поділим добро з тобою,
Бо я вчора ізвечора Та не вміла говорити.
Ого!.. Ще вчора не вміла, не сміла говорити, а за один день навчилася! Бо вчора була дочка своєї матері, а сьогодня рівноправна заміжня жінка. Що ж вона говорить?
Тобі, мати, нитки та бердечко —Мені давай полотенечко.
Тобі, мати, горох-горохвини —Мені, мати, скрині і перини.
Тобі, мати, великі обори —Мені, мати, воли та корови.
Тобі, мати, старії дійниці —Мені, мати, молоді телиці.
Тобі, мати, порожнії бодні —Мені — щоб довезли тільки коні.
Тобі, мати, стіна з веретенцями —Мені, мати, скриня з полотенцями.
Тобі, мати, та стіна німая —Мені, мати, то постіль білая.
А бояри одно несуть, а бояри одно тарабанять! Та все окремо — щоб здавалося більше: подушки, рядна, килимок навіть... І посуд, і жлукто, і прядку. Кирик несе веретено й крекче, мов під вагою. Поміж людей гомін.
— Дивись! Харпак-харлак Грицько, а як дочці справив...
— Та то гіркими сльозами та недоспаними ночами...
І людям приємно, що їхня дівчина, от така собі звичайна, не багацька дитина, — а йде в чуже село не з порожніми руками.
Вийшов батько Григорій, дивиться — і теж очам своїм віри не йме: "І де вони понабирали? І коли вони встигли!"
Повиходили свашки. Співають бадьорної:
Уродила гречка на точку,
Дякуймо свату за дочку.
Подякуймо свату за цюю —Нехай їм Бог згодує другую.
Ой дали нам дівку —Дайте і постільку,
І скриню й перину,
І в двір господиню.
Дружки теж співають. Кажуть: хоч які дужі вороні коні у батька, а не везуть княгині з двора і смутненько іржуть. А у свекра коні сірі, ліниві, — а іржуть веселенько й легко везуть княгиню з двора.
Свашки дзвінко, високо побідную пісню зачали: