— Дарую свого стригунчика тобі, Катре. Щоб згадувала.
І курей, і гусей. Сани!.. Полотно!.. Діжу нову!.. Господи!..
Катря червона-червона та все кланяється. Мати прихилилася до печі й тихо плаче, а батько...
Ні, словами не можна описати, що у нього діється на серці. У нього захопило дух... Він вийшов насеред хати й тільки безпорадно розводив руками.
Та Бо-оже ж мій!.. Та що се таке, люди добрі?.. Та чим же ж ми заслужили?..
І з переповні душі, від безмірного щастя заплакав батько Григорій такими сльозами, якими ще ніколи не плакав у житті.
А громада — рего-та-ла! Широким реготом безміру своєї благостині, своєї могутності ощасливлювати, своєї охоти дарувати без кінця.
І дарувала. Були такі, що давали двічі, щоби підкреслити свою щедрість. Щось розкрило скарбницю громадську. Ій, громаді, теж треба вряди-годи виявляти і гнів свій, і радість, і щедрість, і скупість. А на виявлення того треба знайти якісь об’єкти. Часом відповідні, часом ні — які попадуться. Часом ощасливить громада такого, що й доброго слова не вартий, а часом знищить неувагою того, хто благоносить у душі.
В данім випадку показалося, що Катрю таки справді любили. Більше! Хто не знав її досі ближче, захоплювався загальним потоком і дарував, приказуючи: "А я й не знав, що вона така гарна!.."
І утворилася така атмосфера загальної радості, добрих настроїв, що люди, вже не знали, чим то все виявляти. Та вже музики здогадалися й різонули "від вуха", і все одразу пішло в танець. І старі і молоді, і до пари й не до пари. Місиво якесь зробилося, якась жива столика істота ворушила одразу всіма головами.
Батько Григорій підвів свою Катерину, й вона дрьобала, як могла, на місці. Молодиці вибивалися на просторіше й розминалися — нехай кісточки погуляють! Тріпотіли всі жилочки до танцю, ноги самі вибивали. А ті, хто стояв у тісному, хоч плечима поводили, хоч підгукували.
Але це ж не танець, це так, само якось вирвалося. Бо ж треба закінчувати коровай ділити — і дружки нагадують:
Засвітіте свічку,
Глядіть роду по запічку,
Бо в Катрусі рід великий —Щоб його обдарити,
Щоб нікого не згнівити.
Кирик знов береться краяти коровай — а його ще багато, а шишок і гусок наче й не меншає. Кирик дратує дівчат, що їм не стане. Дівчата віддячуються піснею:
Наш дружба коровай ріже,
А йому сопель з носа лізе.
Чи бачиш ти, дружбо,
Що за тобою жінка стоїть,
Семеро дітей держить,
А на кожній дитиночці,
По чотири торбиночці,
Та ще й з кошелями —Увесь коровай забрали!
По думці дружок, не тільки сам Кирик винен в розкраданні коровая, а помогають йому в тім і бояри:
Подивися, дружбо,
Що бояри коровай крадуть Да за пазухи кладуть,
За вилечко захиляються,
Короваєм запихаються.
— Нехай крадуть! — одказує Кирик. — Аби вам не дісталося...
Тоді дівчата починають просити:
Дружбоньку, наш голубоньку!..
Ой дай же нам хоч крайнюю,
Оту шишечку Коровайную!
Але Кирик невмолимий.
— Ага, бісові дівчата!.. Тепер просите? Не дам!
Дружки починають задобрювати Кирика похвалами:
Тобі, дружко, не дружкувати,
Тобі, дружко, да панувати Із хорошим станом У Києві паном.
Кирик удає, що розманіжився й оділяє дівчат шишками. Але дружки, як тільки дістали по шишці, одразу, під вибухи реготу, приспівують тому "київському панові" вже зовсім іншої:
Тобі, дружко, не дружкувати,
Тобі, дружко, череду пасти Із сірою собакою,
З товстою ломакою.
Візьми пугу та йди к лугу Да волів поганяти.
А не дружбувати.
Всі обділені, обдаровані — а коровай іще є, а шишок іще багато. Кирик іде до дверей, дарувати "запорожців", отих що за порогом стоять. Ще з дальніх кутків поприходили подивитися. Кирик до них обзивається:
— Ей ви, запорожці, добрі молодці!.. Чи ви там не померзли? Озовіться, мої голубочки!.. Може, там уже й живої душечки нема?..
Тиче через поріг у чиїсь протягнені руки шматки короваю, шишки. А звідти — регіт і теж дари молодій, тільки в інший спосіб.
— Дарую тобі ті пчоли, що сидять у вуллі та гудуть, як дурні! Кошелями мед носять та на гілках чіпляють...
— А я даю бичка! Цоб, бицю, до ярма! Обернешся — вже й нема!
— А від мене рукавички, що сім літ робили з дохлої телички.
Пішли приказки, вигадки. А від того регіт і в хаті й за порогом.
А там уже свашки згадують про їду:
Давай, мати, вечеряти,
А то будем ночувати.
Давай, мати, хоч жижки.
Бо вже порожні кишки.
Дружечки відповідають закликом перше попрацювати, а потім уже їсти. Свашки щоб ішли по тріски, світилки — по дрова, бояри — по воду, старости — за вогнем. Указують і на те, що немає муки, перцю. Свашки перебивають і до перцю проспівали такої перчистої, що тільки ну! З пісні слова не викидають, кляті свашки:
Оце ж ваша баба Та поїхала до Хотиня По перець, по коріння.
А здибав дід бабу,
Став із нею на пораду:
Припер її до дверець Та й розсипав перець.
Катерина просить до столу. Молоді сідають, як на посаді. Коло них рід. Обід розпочинається традиційною капустою, до якої дівчата приспівують:
Із-за моря гуска летіла,
А капуста з перцем кипіла.
Чи з перцем, чи не з перцем —Набирали свашечки повним відерцем.
Але, на лихо собі, зачепили свашок. Ті переморгнулися й заспівали такої, що надовго одбили у дружок охоту зачіпатися:
Ой бодай же тому морозу марця,
Що одморозив дружкові... пальця!
Завернув у хустку,
Вкинув у капустку.
А капустка тлуста —Злипаються дружкам уста.
XV
Дружечки доспівують останні свої пісні, досиджують останні хвилини. їхня роль уже закінчується. Квітки одцвіли, осипаються пелюсточки.
Для Катрі перестають уже вони бути подругами, милими повіренницями дівочих таємниць, учасницями забав і радостей, спільницями інтересів. Уже не підуть разом по горіхи й не перегукуватимуться у лісі...
І тому в піснях дівчат починають прочуватися прошарки суму. І голос той, і слова наче не сумні, а щось уже чорне переткало основу мелодії, по тканині пісень просипалися якісь зерна печалі. А потім і прямо вже переходять до того, що, мабуть, таки, скоро доведеться кінчати:
Старшая дружечко,
Одчини віконечко,
Подивись на сонечко —Чи рано вже чи пізно?
Та коли ж іще рано,
То ми погуляєм,
А коли вже пізно —Розійдемось різно.
І з пристрасним поривом самі собі відповідають: