— А оце не піде?
Дивиться Тарас — а Микита й собі тягне пляшку з кишені.
— Нам того не нужно, у нас своє єсть!
— Ану, яке у вас? Може, то буряковий квас?
Люди сміються, бо у Микити в пляшці справді квас буряковий.
Кирик наливає Микиті чарку горілки, той випиває по-парубоцькому. Кирик кидає ще кілька своїх знаменитих шагів на тарілку.
— Ну, дай же, Боже, вам ці гроші пропити, а нам що нужно на віз положити. А тепер — хлопці! Ану, бийте оцих шуринців! Дрючками!..
Бояри наступають. Микита шурхнув під стіл. Тарас, не знаючи, що його роля скінчилася, розмахує ще палкою, вирячівши очі. Та вже Микита сіпнув його з-під стола за ногу й засичав: "Лізь с-сюди!.." Тарас і собі під стіл.
Не у правді братік кохався,
Що за сестрицю ніби змагався:
Да побачив чарку на тарільці —Пропив сестрицю на горільці.
Кирик, крехчучи, мов старий, лізе на лаву, за ним Антін. Тричі пройшли вони, нахиляючися під сволоками, доокола столу.
Потім Антін зліз і підійшов до Катрі. Вона, мовби від великого страху, ухопилася за стіл обома руками. В хаті стало тихо.
Антін відірвав руки дівчини від стола, зняв хустку і... зупинився. Якось скоренько, ніби навіть тривожно, проспівали дівчата:
Ой у саду соловейко не щебетав —Антінко Катрусі не цілував.
І знов тихо у хаті... Повільно, ніжним рухом похилився Антін і поцілував Катрю наче аж побожним поцілунком.
По хаті наче зітхання якесь пролинуло, а дівчатка швиденько й весело відзначили:
Ой у саду соловейко прощебетав —Антінко Катрусю поцілував...
Світилка засвітила свічу на мечі й сіла поруч з молодими. Почалося розсаджування за столом.
XIV
Свашки розкладають подарунки. Присутні заглядають — усім же цікаво. По хаті йдуть шепти.
Подарунки не були такі вже багаті, але не були і вбогі, отже, сказати було нічого. Так щоб уголос. Ну, а по куточках мало чого не говориться.
Перший дар — батькові. На тарілці калач, а зверх нього шапка. Кирик підіймає високо над головою тарілку й возпташає:
— Єсть у цім дому нашої пані молодої тато роджений. Просить пан молодий і пані молода, сват і сваха, і я просю на оцей чесний подарунок. А прошу!..
Батько Григорій вийшов на середину хати, все з отою своєю усмішкою, що ні на хвилину не сходила у нього з лиця. Поклонився на всі боки і взяв дар, приговорюючи:
— Спасибі сватові й свасі, молодому, і вам, дружбо, за ваш подарунок і за послугу...
Старша свашка вже подає Кирикові другий таріль. На ньому чоботи традиційний весільний подарунок матері молодої.
Катерина вийшла, поклонилася, узяла чоботи.... Музика тихо і якось поважно почала грати пісню "Чоботи". В цій пісні і меланхолія, і веселість, і жарт, і смуток переплелися так само нерозривно, як вони переплітаються в душах оцих усіх людей.
Катерина мусить танцювати й приспівувати. Але сльози течуть у неї по лиці, й не може вона ні танцювати, ні приспівувати. Ледве звела голосом нарешті:
-... Оце ж тії чоботи... що зять дав. Зять за ції чоботи... дочку взяв... Чоботи, чоботи... ви мої.... Вколупали серденька... ви мені...
А далі не могла. Стала посеред хати, попустивши руки... Така бідна, така хвора... така втомлена.... За чоботи віддала дочку!..
Баби підгукують.
— Катеринко! Кумо, та що ти! Топчи вороги під ноги! Ото тонкосльоза яка!.. Чи ти ховаєш дочку, чи що? Ти ж заміж її видаєш!..
Весела, бадьора Семениха підскочила до Катерини й, притопуючи, повела її в танець. Баби заляпали в долоні й заспівали самі:
А за цю вражую шкапину узяв мою рідную дитину...
Мотив був ніби веселий, але в нім повно тоски. У словах ніби намагання збайдужитися, не подати вигляду, та з кожного рядка, з кожного звуку віє сумом. Пісня жартує і в той же час плаче:
На річку йшла — чоботи скрипали...
А з річки йшла — чоботи хлипали...
Цебто що, на додаток, зять і одурив іще — дав поганий товар.
Катерину посадили на лаві, бо вона справді якось онемощіла. Батько Грицько, нічого не бачачи у своїй безконечній радості, тяг жінку в танець.
— Ходім, стара! От там — дурниці!.. Це ж такс діло... Ходім!..
Але його відтягли. Дружечки виспівували першу скорботу матері:
Тепер же мені, сусідочки мої,
Лихая та годинонька,
Що піде й од мене, полине й од мене Моя люба та дитинонька.
Тепер моя хата проти свята Та не буде прибрата;
Уже ж мої сіни та проти неділі
Та неметені будуть,
Уже ж мої лавки та тисовиї Та немитиї будуть.
Катерині б оце сидіти, відпочивати та плакати, але нема часу. Роздача подарунків з боку молодого скінчилася, тепер треба виносити подарунки від молодої.
Її дари які? Рушники та хустки вишивані. Аж ось коли зрозумів Тарас, чому, скільки він пам’ятає Катрю, — рідко пригадує її собі без вишивання в руках. Часом, як іще був малим, хочеться бавитись:
— Та кинь, Катре!.. Давай бігати.
— Е-е! Що ти там розумієш....
От тепер і зрозумів — аж он, ба, коли! А вона, бач, давно розуміла. І як воно все так, чіпляється одне за одне... Якось воно все приладжене, зарані пристосоване...
При роздачі дарів співають свашки. Та так же гарненько:
То ж ваша Катруся Та прядка була,
То ж ваша Катруся Раненько вставала,
Що раненько вставала,
На подарочки напряла,
На тихому Дунаєчку білила,
На крутому бережечку стелила,
А всю нашу родиночку обдарила.
А там уже готовиться новий обряд. Отут уже буде суму! Це розплітання коси.
Дівчата витягли насеред хати ослін, посадовили на ньому Катрю, мов яку жертву приречену. З одного боку стала старша свашка, а з другого мала б стати сестра.
Але що Орина мала, то стала старша дружка.
Підійшов Антін і виплів перший кісник із коси. Кісник той сховав собі до кишені.
На тарілці подали гребінець, а на другій трохи масла. Свашка почала розплітати одну косу, Христя другу. Робили вони це поволі, ритуально. У обох обличчя серйозні.
Катря заплакала. Та жалібно так, по-сирітському. І дівчата жалібної затягли про дівчину, що "не рік, не два косу кохала, щосуботоньки змивала, щонеділеньки вбирала — а за один рочок стеряла..."
Катерина вийшла до комори. Вона ледве передвигала ноги. І така була нещасна та мізерна, аж дядьки казали Григорієві:
— Що це, брат, твоя жінка охляла?... Ти б її піджучив трохи — нехай вибрикує...
А Григорій кивав захмеленою головою й підморгував, широко усміхаючись: