487 Аул — село, хутор.
А що за місто був той Орськ 50 літ назад, про те, кажуть старожилі люде, трудно собі і вообразити! Було воно обведене земляним валом від /256/ гори, біля якої стоїть місто, аж до річки Уралу. В середині міста, опріч казарм, було кілька домиків офіцерських да, може, з 20 козачих халупчин; а навкруги безлюдний степ, що й нині ще має вид сумно! пустелі.
Не треба мені говорити, яке вражіння на Тараса зробила оця картина першої знайомості з Орськом! Далі йшли не ліпші, а гірші зустрічі: він мусив ставитися перед усім начальством, аж доки не дійшов до найгіршого "круга" свого "пекла" — до казарми і, певна річ, з уст кожного начальника, почавши від "дядьки" до коменданта,вислухати стільки ж осоружне, скільки одноманітне й образливе напучування: "Водки (горілки) не пить, служити ретельно, слухатися старших і пам’ятати, що "за Богом молитва, за царем служба не пропадають".
Першим ділом в Орську постановили нашого поета 25 червня 488 під аршин; зміряли, якого він зросту, завели його до "ранжирного списку" (реєстру), записали в реєстр під № 191 "рядовым 3-й роты" і написали його "формулярний список". Подаємо останній, бо він стає нам патретом нашого кобзаря, намальованим в кінці червня р. 1847 рукою ротного писаря, як знати з правопису, чоловіка темного . В тім "списку" читаємо, "що "рядовой" Шевченко 2 роти на зріст 2 арш[ин] 5 вершків; має лице чисте; волосся на голові і на бровах темно-русяве, очі темно-сірі; ніс звичайний. Був художником петербурзької Академії художеств; а з якого він стану — невідомо: бо про се звісток не прислано. По царському приказу за злочинства прийшов на службу 23 червня р. 1847 в лінейний оренбурзький батальйон № 5. Читати і писати уміє. По царському приказу за писання баламутних віршів прийшов на службу рядовим, з правом на вислугу, під найпильніший догляд, з забороною писати і мальовати і щоб від його в ніякому виді не могли виходити баламутні і пасквільні твори. Не жонатий".
Про зріст Шевченка маємо не однакові звістки. Начальник його роти в Новопетровському форті Косарєв раз каже 490, що на зріст Тарас був 2 арш]ини] 3¼ вершка; вдруге 491 — 2 аршини 1¼ вершка. Очевидно, що останнє помилка 492. Ще більша помилка 493 звістка А. Матова,
488 Кам[ско]-В[олжский] кр[ай]. — 1897. — № 307.
489 Русск[ая] стар[ина]. — 1891. — Кн. V. — С. 438.
490 Киев[ская] ст[арина]. — 1893. — Кн. II. — [С. 245].
491 Ibidem. [1898. — Кн. II. — С. 36].
492 Кониський помилився: в обох джерелах Косарєв подає зріст однаковий — 2 аршини 3¼ вершка. — Ред.
493 Русс[кие] вед[омости]. — 1895. — № 242. /257/
переказана йому якимсь Аг. Ф. Капфером, що був би то фельдфебелем тієї роти четвертого батальйону, до якої належав потім і Шевченко. А. Ф. К[апфер] повідав, що "Шевченко був високого зросту". Вже ж при високому зрості не стояв би він у "ранжирному" реєстрі 191!.. Коли його записали 191, дак значить 190 чоловіка були в роті вищі за його на зріст. Я признаю найбільш певною звістку "формулярного списку", себто 2 арш[ини] і 5 вершків. Записали Шевченка в 3 роту 494, дали йому солдатське убрання, приставили до його "дядьку" і поселили в казармі. Мундир дали йому зовсім не на його шитий, вузький такий, що поетові треба було, йдучи на муштру, прохати запомоги у "дядька", щоб натягти той мундир і защібнути на всі гудзики 495. Надягання та защібання мундира було чистою мукою Тарасові: було, увесь обіллється потом, доки приладнає свій мундир так, як треба. Виходити за вали Шевченкові було заборонено; мусив він нудитися в дворі фортеці. В Орській фортеці служив тоді писарем Лаврентьєв; людина хоч і не освічена, але доволі розвинена, проста і гуманна. Лаврентьєв жив не в казармі, а на одшибі; з ним сприятелився Шевченко, і за перше півроку перебування його в Орську тільки й спочину у його було, як заходив до Лаврентьєва. Перегодом він учив грамоти сина Лаврентьєва, звісно, учив безплатно, учив більш году, учачи, ніколи не сердився, "а все тільки ласкою та жартом" 496.
494 Командирами тієї роти, доки в їй був Шевченко, були спершу капітан Глоба (українець), потім Степанов, далі Андрюков, Єпанешников і знов Степанов.
495 Кам[ско] Волж[ский] край. — 1897. — № 307.
496 Ibidem. — № 313.
Солдатська казарма і за нашого часу, коли на неї звернено пильну увагу, — таке житло, якого і ворогові не можна зичити. Не кажу вже про недостачу повітря взагалі, а про повітря чисте годі й думати; не кажу вже про недостачу світла і про інші антигігієнічні умови; головна річ сього тяжкого життя — повна недостача спокою через життя гуртове. В казармі містилися люде різних народностей, релігій і характерів; не мало між ними було і дрочливих, і п’яних.
Тож не трудно виобразити собі солдатську казарму 50 років назад, та ще в Орську, серед степу безлюдного! Нечисть і сморід Орської казарми розривала душу на шматки. Шевченко справедливо назвав її "смердячою хатою".
Подаю тут фотографію з художницьки зробленого Шев-/258/ченком ще року 1847 малюнка з тієї казарми. Жаль бере, як глянеш на той малюнок! Я бачу довгу, понизьку хату, набиту людьми. На першому плані "нари", на них повно жовнірів, полягали горопашні — як хто спромігся: одному ніде примостити свої ноги: вони висять у його: у другого з "нар" звисли руки, у того голова. Біля "нар" поскидані чоботи: а інші лежать в чоботях. Знати, що люде в сій групі потомлені. За ними йде друга група, що розважає свою тугу горілкою, проганяє нею утому і нудьгу; тут іде, як кажуть, "безшабашна" гульня, співи, галас, регіт — щось дике, нелюдське. Праворуч від "нар" під стіною на ослінчику примостився сам Тарас: він лагодить свою амуніцію; перед ним мале киргизча. Гляньте на стіни казарми: там порозвішувані штани, сорочки, солдатська муніція. В казармі повітря густе, аж темне. Легко уявити собі, яке воно чисте, який спокій в тій казармі! Додаймо до сього малюнка, що в казарму позганяли людей з різних країв "несходимої" Росії: люде різних народностей, релігій, різних характерів, різних темпераментів... люде, загнані сюди силоміць, люде зневолені, примушені таїти свої думки і бажання; люде, примушені зовсім згубити або сховати своє Я, своє почуття людської гідності, свій "образ Божий", примушені "об’єдинитися" в автоматичній постаті жовніра, зневоленого, приголомшеного військовою дисципліною і зброєю її — бійкою!.. В такому житлі нема, та й не може бути чоловіка; тут тільки жовнір. Чоловіка тут сховано десь глибоко-преглибоко. Щоденне життя в казармі провадилося таким чином. О 6 годині ранком барабан будив жовнірів, а за годину знов барабанили, щоб жовніри виходили на муштру. Муштровались з рушницями цілих три години! Годину спочивали, потім обідали хлібом та нікчемною стравою і знов спочивали годину, а спочивши, знов на дві години муштроватися. Після муштри, трохи спочивши, починали новобранців, значить, між ними й Шевченка, навчати "словесності", себто проказувати на словах титули, наймення, наймення по батьку, прізвище — усього начальства від фельдфебеля аж до військового міністра, разом з тим навчали, як вітати і величати кожного начальника. Після "словесності" вечеряли, ставали на молитву: о годині 9 барабан бив "зорю" і в казарму приходила ніч. "Солдати-товариші починали тоді, — писав Шевченко до княжни Рєпніної (VI, 49), — розповідати, кого били в той день, кого обіцяли вибити; галас, крик, балалайка". Нерви Тарасові не виносили цього пекла; він інколи втікав до кого-будь з офіцерів, офіцери /259/ приймали його по-товариськи, але траплялося, що в кватері офіцера гірше, ніж в казармі. Він вертався до "смердючої хати" і тут, каже він: